Prosto Chelovecek - Charmed.Rebirth Of A Legend.Part 1., Prosto Chelovecek

ГЛАВА 17. ДИКИЙ ЗАХІД. ЕОЛА

Чародійки почали готуватися до подорожі в часі. Вони зібрали всі необхідні речі, вирішуючи, що це буде не проста місія. Справжній захист був у кожному їхньому кроку. Вони упакували пляшечки з поборним зіллям, на випадок несподіваних атак. Леон, стоячи перед ними, передав одну з пляшечок Пейдж, всміхаючись своїм типово стриманим усмішком.

— Пейдж, — звернувся він до неї, — ось візьми цю пляшечку. Вона помістить в себе попіл Фенікса. Він захищений чарами від будь-якого зла. Цей попіл не розіб'ється, і тільки ти зможеш дістати його, бо саме тобі доведеться пройти через небезпечні місця, щоб зібрати його. І ще, пам’ятай, кров світлоносця цілюща. Якщо зцілення руками не допомагає, кров світлоносця може стати порятунком, коли вона потрапляє на рану, зцілюючи її. Але така кров смертельна для звичайних людей, адже їх організм не готовий до такої енергії.

— Дякую за допомогу, Леон, — відповіла Пейдж, уважно дивлячись на пляшечку, відчуваючи тяжкість її значення.

Раптом кімната освітлилася яскравим світлом, і перед чародійками з’явився Верховний Аватар. Його постать була невагомою, а вигляд — величний.

— Чого тобі треба? Як ти нас знайшов? — запитав Леон, відступаючи назад і готуючись до будь-яких неприємностей.
— Знайти вас було непросто. Хоча чародійки наклали закляття захисту на школу, але ж Аватари — не зло, ми належимо до нейтральної сторони. Я прийшов попередити вас. Ви збираєтесь вирушити на Дикий Захід, до поселення Еола. Ваше завдання — врятувати Шарлоту Уоррен, вашу пра-пра-пра-прабабку. Якщо вона загине, то зникне весь рід відьом і чародійок, що походять від Мелінди Уоррен.

— Шарлота Уоррен? — запитала Пайпер, підходячи до нього. — Наша пра-пра-пра-прабабка?
— Так, — відповів Аватар, — і якщо вона загине, рід Зачарованих зникне. Усі шляхи ведуть до неї, навіть тінь Гортага, яку послав Гаргуль.
— Гортаг-Морокун? Тінь, яка може вбивати своїх жертв непомітно і жорстоко? — сказав Коул, стискаючи кулаки.
— Чому "Майже не можливо"? — запитала Фібі.
— Гортаг з'являється тільки там, де є тіні. Він може приймати будь-яку форму тіні, і його майже неможливо помітити, поки він не здійснить удар. Тіні зникають, коли на них потрапляє світло, — пояснив Коул. — Тільки коли на нього потрапляє світло, він стає видимим і стає вразливим. Ви до його чар не вразливі, але йому не потрібно цілувати вас для того, щоб знищити. Звичайна зброя теж може бути використана проти вас.
— Не можна гаяти часу, — сказала Пайпер, поглядаючи на всіх. — Ми повинні вирушати. Можливо, саме зараз Гортаг намагається вбити Шарлоту.

— Так, але спочатку вам слід перевдягтись, — мовив Аватар, змінюючи тон на серйозний. — Не думаю, що у 1825 році вас з радістю зустрінуть місцеві, якщо побачать вас у сучасному одязі. Ви знайдете відповідний одяг у кімнаті чародійства, за коридором.

Чародійки поспішили до вказаного місця. Як і обіцяв Аватар, кімната була набита різними старовинними речами, але серед них не важко було знайти відповідний одяг. Вони швидко перевдяглися і, повернувшись, побачили, як Леон вже малює у повітрі символ Клевера, розпорошуючи на нього рідину з магічним зіллям.
— Тепер будьте обережні, — сказав він, передаючи символ Клевера кожній з них. — У вас є тільки 24 години. Ось цей символ допоможе відкрити портал і повернутися до цього ж місця. Не забувайте: тіні зникають опівдні.

Чародійки зайшли в портал, і миттєво зникли з кімнати. Старійшина, що стояв неподалік, перевернув пісочний годинник, і відлік часу почався.

Чарівний портал відкрився позаду старої дерев'яної церкви в лісі. Земля під ногами була м'якою, і кожен крок відлунювався в тиші, що панувала навколо. Чародійки вийшли з лісу й направились до поселення.

— Еола 1825 року — сказала Пейдж, оглядаючи навколишній ландшафт. — Невелике поселення на Дикому Заході. Із того, що я чула, це центральне місце торгівлі для цієї частини Америки.
— Що робитимемо перше? — запитала Фібі, кидаючи оком на навколишнє місто.
— Для початку спробуємо не привертати до себе зайвої уваги, — відповіла Пайпер. — Знайдемо Шарлоту Уоррен, намагаємось захистити її, а потім уже з’ясуємо, як дістати попіл Фенікса.
— А як ми знайдемо Шарлоту, не привертаючи увагу? — запитала Пейдж, посміхаючись. — Не думаю, що можна підійти до когось і сказати: "Привіт, ми шукаємо свою пра-пра-пра-прабабку, хоче її вбити Гаргуль!"
— Чому б і ні? — пожартувала Пайпер. — Можливо, так ми допоможемо Гаргулю завоювати весь світ!

Але їхні жарти раптово перервали страшні звуки, що лунали з аптеки, де саме вони проходили. Пронизливий крик дівчини долетів до їхніх вух.
— Що це було? — запитала Пейдж, підходячи до дверей.
— Може, зайдемо й подивимося? — запитала Пайпер. — У нас лишилось лише 22 години, і часу на роздуми — обмаль.

Всі швидко ринули в аптеку, слідом за ними увійшли Сем, Дін, Констянтин, Ван Хелсінг, Мерлін, Лео та Коул. Вони побачили хлопця, що лежав на підлозі, із стрілою, що стирчала з його плеча. Біля нього плакала молода дівчина, що не могла знайти сил для дій.

— Не чіпай стрілу, вона отруйна! — попередила Прю, підходячи ближче. — Відійди, ми спробуємо допомогти.

Дівчина послухала і відійшла вбік, даючи їй можливість працювати. Прю спокійно підняла руки й з допомогою своєї сили вивільнила стрілу з плеча хлопця.

— Лео, зможеш його зцілити? — запитала Пайпер, дивлячись на нього з надією.
— Спробую, — промовив Лео, присівши на коліна поруч з пораненим Метью. Його руки, наче освітлені магічним сяйвом, почали світитися яскраво-білим світлом. Лео заплющив очі і зосередився на силі, яка поступово відновлювала рану.

Метью не встиг виразити свою вдячність словами, він просто глибоко зітхнув, відчуваючи, як біль поступово відступає.
— Дякую тобі, Лео, — прошепотів він, ковтаючи біль.
— Ти ж мене теж рятував, Метью, — відповів Лео, його голос був спокійним, хоча всередині він відчував незнайому тривогу.

Тим часом дівчина, що стояла поруч з Метью, витирала сльози, які все ще не встигли висохнути, і підняла погляд. Її голос, хоч і тремтів від пережитого, був переповнений вдячністю.
— Хто ви такі? — запитала вона. — Дякую, що врятували його.

Пайпер поглянула на неї, її обличчя залишалося серйозним, але в очах з'явився невеличкий промінчик надії.
— Ми шукаємо нашу родичку, Шарлоту Уоррен, — відповіла вона, голос її був тихим, але сильним. — Ви не знаєте, де її можна знайти?

Дівчина зупинилася, здивовано мружачи очі. Вона вивчала кожного з них, якби намагаючись зрозуміти, чи не обманюють вони її.

— А навіщо вам я? — її голос прозвучав з недовірою. — Не пам'ятаю, щоб у мене були родичі...

Перед ними несподівано з'явилася інша дівчина. Її поява була настільки раптовою, що навіть самі Зачаровані відчули хвилю магічної напруги. Вона була молодою, близько двадцяти років, з довгим чорним волоссям, яке майже тонуло в темряві, і карими очима, що випромінювали таємничий блиск.

Це була Шарлота Уоррен.

— Шарлото, можеш вважати нас божевільними, — почала Пайпер, відчуваючи, як серце прискорено б’ється. — Ми прийшли з майбутнього, щоб врятувати твоє життя і здобути попіл Фенікса.

Шарлота розглядала їх, її очі розширились від здивування, і на кілька митей здавалось, що простір навколо неї злегка завихрюється від магії, яку вона несла.
— Чому я маю вам вірити? — її голос став холодним, а погляд став настільки гострим, що від нього не втекти. — Може, ви хочете мене вбити, як той демон, що стріляв у Метью?
— Якщо б ми хотіли тебе вбити, зробили б це без вагань, — відразу відповіла Пейдж, її голос був спокійним, але в ньому прозвучала нотка роздратування. — Ти — наша пра-пра-пра-прабабка. Ми нащадки Мелінди Уоррен. Якщо ти загинеш, все наше існування зникне, і Зло охопить світ. Ти — єдина надія на порятунок.

Шарлота замовкла, і на кілька секунд стала непорушною, її погляд став глибоким, як безодня. Потім вона знову заговорила.
— Мелінда була моєю матір'ю... я така сама відьма, як і вона. Але що ж це за маячня? Ви кажете, що з майбутнього, і що я маю... померти?

Її слова були переповнені сумнівом і здивуванням, але в той же час щось у її погляді знову змінилося, неначе важка завіса таємниці почала розвіятися. І в цей момент її обличчя просвітліло — вона щось зрозуміла.
— Дивно, але... сьогодні у мене було видіння про вас. Я бачила вас у своїх снах.

Коул, який стояв осторонь, глянув на них з серйозним виразом.
— Це все цікаво, але в нас є тільки 16 годин, — його голос був жорстким, мов привид стародавнього часу. — Завтра, о другій годині дня, ми маємо повернутися назад.

Шарлота підняла голову і, не зважаючи на всі сумніви, знову подивилася на них.
— Я знаю, де знайти Фенікса, — сказала вона, і в її словах прозвучала якась містична впевненість. — Але попіл дістати важко. Фенікс охороняється Големом. Усі, хто намагався добути його попіл, зникали без сліду.
— Фенікс скоро постане з попелу, — додала Пайпер, дивлячись на захід сонця, яке кольором золотистого вогню заповнювало небо. — У нас залишилось лише 16 годин.

Коул кивнув і подивився в бік Шарлоти.
— Завтра ми зустрінемося з тим, кого не можна перемогти без важкої ціни, — сказав він. — І ми повинні бути готові.

Шарлота зітхнула, потім знову подивилася на них.
— Ходімо до мене. Завтра битва... і це буде останній шанс.

Коли вони підійшли до її будинку, туман, що огортав вулиці, здавався ще гуще, наче приховував усі таємниці цього місця. Вона зупинилася біля залізних дверей, покритих старовинними рунами, і відчинила їх. Їхнє світло ледве проникало в глибину будинку, який був наповнений темрявою і ароматом старовини.

— Це мій дім, — сказала Шарлота, ведучи їх через темні коридори. — Це місце зберігає багато таємниць.
— А чому залізні двері? В інших будинках вони з дерева, — запитала Пайпер, оглядаючи все навколо.

— Це не просто залізо, — відповіла Шарлота, кидаючи швидкий погляд на них. — Чисте залізо оберігає від зла.

Всі зайшли в дім, і темряву заповнили лише їхні кроки. У кутку стояла велика книга — Таємниця всіх Таїнств, яку Шарлота принесла до них. Сестри зібралися біля неї, їхні руки тремтіли від відчуття магії, що все більше набирала сили.

— Нам треба знайти спосіб знищити Гортага, — сказав Лео, його слова були загрозливо спокійними, а в його очах блиснув натяк на тривогу. — Часу залишилось обмаль.

Шарлота принесла свою книгу і відкрила її на сторінках, де, здавалося, все було написано шифром. Поки вони шукали в текстах, що здавалися безмежно далекими, тиша ставала глибшою, а сама атмосфера довкола все більше стискувала їх.

— Невже нічого немає? — Пайпер запитала, розуміючи, що часу залишилось мало.
— Може, я спробую? — пропонувала Фібі, її голос ледь чутно резонував в цій містичній тиші.

Вона відкрила книгу, і світло в кімнаті стало холодним, наче відразу з іншого часу. Книга почала сама собою перевертати сторінки, якби вони були живими, а кожен звук сторінок здавався тривожним.

І ось, дві сторінки, що злиплися, зависли в повітрі, як невагомі привиди, і розкрили перед ними давно приховану таємницю...

— Гортаг — це демон тіні, він ховається в ній і непомітно вбиває свою жертву. Вбити його можна лише тоді, коли предмети не відбивають тінь. Ця мить настає рівно о 12:00 кожного дня і триває лише одну хвилину. Саме в цей час він стає вразливим, так як не може ніде сховатися. Тоді його може вбити будь-яка відьма звичайним Атаме (ритуальним ножем), — прочитала Фібі.

— Пам'ятаєте, що нам казав Леон? Тіні зникають опівдні, — сказав Лео.
— Так, але хвилини замало. Гортаг буде оборонятися, і у нас вона піде на відбиття його атак, — сказала Прю.
— Я заморожу час і, можливо, його, — відповіла Пайпер. — Прю буде відволікати його увагу, Пейдж відбивати атаку, Шарлота запустить в нього Атаме, а Фібі стане невидимою і, в разі невдалого кидка ножа, вб'є його, підійшовши ззаду. По-моєму, ідеальний план.
— Непогано придумано, треба ще якось дістати попіл і додому, — підсумував Коул.
— Будемо імпровізувати, — сказала Пейдж. — Попіл зможу дістати лише я. Та й то за умови, якщо пожертвую свою кров для янгола-охоронця. Комусь із наших янголів доведеться стати жертвою.
— Доведеться, — зітхнув Лео. — Було б добре, якби обійшлося лише однією жертвою. Я буду в ролі добровольця.
— Але потрібно, щоб Гортаг потрапив в тебе стрілою. Відьми не можуть вбити або поранити світлоносця. Лише янгол може вбити янгола, — сказала Пайпер.
— Темний янгол може вбити світлого, — поправив Лео. — Може Прю або Пейдж, відбиваючи атаку Гортага, "ненароком" поцілити стрілою в мене.
— Нууу, думаю, можливо таке зробити, але є ризик потрапити не туди і вбити тебе, — сказала Прю.
— Ризик є, але ж без нього ми не врятуємо Світ, — зітхнула Пайпер. — Наше життя і так пов'язане з ризиком. Кожного дня ризикуємо ним заради порятунку Світу. Але... Лео, я не хочу тебе втратити, — сказала вона зі сльозами на очах. — Досить того, що я вже тебе втрачала...
— Пайпер, — звернувся до неї Лео. — Я теж не хочу тебе втратити. Я ще однієї такої втрати не переживу. Ви досвідчені відьмочки, та й Пейдж мене зможе зцілити. Я в цьому впевнений.
— Добре, вже пізно і треба трохи відпочити перед завтрашнім днем, — сказав Коул. — Ви лягайте, а я буду охороняти ваш сон.

Хоч і день був напружений, сон все одно ні до кого не йшов. Тому з першими променями сонця всі вже були готові до бою.

— Шарлото, — сказала Пайпер. — В тебе є два ритуальні Атаме?

— В мене їх п'ять. Кожне покоління залишало Атаме своїм нащадкам, адже саме через нього передавалася сила до відьм, — відповіла Шарлота.
— Можемо взяти три з них і вирушати до лісу по попіл.

Через годину наші герої йшли стежкою, якою вів їх Метью.

— Треба триматися подалі від тіней і завжди бути наготові, — сказав Коул. — Щось занадто тихо. Через 15 хвилин буде дванадцята. Гортаг може...
— З'явитися будь-якої миті, — почувся регіт Гортага. — Ви вже підійшли до того місця, де живе Фенікс.
— Вийди і покажися нам, опудало, — сказала Фібі.
— Чи боїшся, що надеремо твій нікчемний зад? — додала вона.

Просвистіла стріла і застрягла в дереві над головою Фібі.
— Косоокий, цілься точніше, — викрикнула вона.
— Прокляті відьми! Думаєте мене вбити? За одну хвилину вам цього не вдасться, я переб'ю вас...
— Як кроликів? — засміялася Пайпер. — Ви, демони, неоригінальні, нам вже так один казав. Знаєш, що з ним сталося? Навіть попелу не залишилося.

Просвистіла ще одна стріла і застрягла в землі.
— Нікчемних стрілків обирає Гаргуль, — сказала Пайпер. — Ти хоч вмієш користуватися арбалетом?

У відповідь почувся пронизливий свист.
— Хоч свистіти вмієш, — засміялася Пайпер. — Тільки цікаво, навіщо...

Три дерева вирвалися з корінням і полетіли в чародійок. Гортаг викликав Голема, охоронця Фенікса.

— Хто посмів тут з'явитися? — заревів він. — Хто мене потурбував?
— Ну й тварюка, — сказав Дін.

Почулися удари годинника. Дванадцята. Зникли всі тіні. Гортаг став перед ними і націлився на сестер.
— Пайпер, зараз! — крикнула Фібі і стала невидимою.

Пайпер змахнула руками і зупинила час. Просвистіла стріла, націлена на Шарлоту. Лео прикрив її собою, і стріла потрапила йому в плече.

Бачачи свій промах, Гортаг почав нову атаку і запускав в чародійок стрілу за стрілою, які відбивали Прю і Пейдж.

— Шарлото, — сказала Пайпер. — Часу обмаль, кидай Атаме!

Шарлота кинула в демона ножа, але не влучила. Гортаг схопив його і націлився на Пайпер.
— Дурні відьми, мої стріли не чинять вам шкоди, але оцей ніж може вбити, — засміявся він.
— Може, — почулося у нього за спиною. — Перевіримо?

Фібі встромила йому в серце ножа. Демон заревів і вибухнув.
— Якщо хочеш когось вбити, то роби це без зайвих базікань, — сказала Фібі.
— Лео... Лео, не помирай, — сказала Пайпер. — Ти ж мені обіцяв. Пейдж, зроби щось.

Пейдж схилилася над світлоносцем і намагалася його зцілити, але нічого не виходило. Вона взяла ножа, розрізала руку і накапала кров на рану, яка почала затягуватися.
— Попіл треба якось дістати, — сказав Лео.
— Лео, ти живий? — обійняла його Пайпер.
— Я ж обіцяв, — відповів янгол.
— Гей, народ, — сказала Фібі. — В нас одна малесенька проблемка за моєю спиною. Є варіанти?
— Треба відволікти його, поки Пейдж дістане попіл, — сказав Коул, і вмить запустив енергетичну кулю в бік Голема. Потужний вибух огорнув того яскравим світлом, але Голем, не звертаючи уваги на атаку, продовжував рухатися вперед.
— Гей, опудало, я тут! — вигукнув Коул, кидаючи ще одну кулю, яка тільки дратувала Голема.

В цей час Пейдж непомітно сфернулася позаду нього, швидко підійшла до клітки, що стояла поруч, і обережно відкрила її. В середині була купка попелу — саме те, що вони шукали. Витягнувши пляшечку, яку їй дав Лео, Пейдж почала збирати попіл, уважно стежачи за рухами Голема.
— Пейдж, ти там скоро? — кричала Фібі, відбиваючи удари Голема і ухиляючись від уламків, що летіли в усі боки.
— Вже йду! — відповіла Пейдж, підходячи ближче до клітки. Вона не відривала очей від попелу, ретельно зібравши його в пляшечку.

Голем підняв Фібі і, не даючи їй шансів на втечу, сильно притиснув до дерева. Величезні пальці демонічного створіння мали вже замах, готові вдарити її.
— Ні! — вигукнула Пайпер, кидаючись на Голема. Вона висіла на його руці, намагаючись відтягнути увагу, і відлетіла в сторону, даючи змогу сестрі втекти.
— Пейдж, поквапся! — сказала Пайпер, витираючи кров з носа, її обличчя виглядало змученим. — Твоїх сестер скоро вб'ють!
— Зараз! — відповіла Пейдж, і в долоню зачерпнула ще трохи попелу, приготувавши його для останнього удару.

Голем наближався до Пайпер, яка з великим зусиллям піднялася на ноги, але її голова запаморочилася, і з носа текла кров. Він відштовхнув її рукою, наче ляльку, і вона підлетіла в повітря, вдарилася об дерево і знепритомніла.
— Лео... — прошепотіла Фібі, бачачи це. — Що з цим робити?

Коул, не відступаючи від Голема, запускав кулі одну за одною, але кожен його удар не справляв вирішального впливу. Лео не сидів без діла, він кидав блискавки, кожна з яких буквально встромлялася в тіло Голема. Мерлін не зупинявся, намагаючись придушити демонічну силу Голема магією Друїдів, але й це виявлялося не достатньо сильним.

Констянтин і Вінчестери стріляли з револьверів, кожен постріл долав повітря з магічною силою, але Голем здавався практично непереможним. Прю разом з Метью і Шарлотою кидали в нього каміння і уламки, намагаючись лише відволікти його.

— Пейдж, чорт забирай, — крикнув Коул, оглядаючись навколо. — Де тебе носить?!
— А от і я! — сказала Пейдж, раптово з'явившись за спиною демона. — Гей, довбня, в мене є попіл!

Почувши ці слова, Голем різко повернувся і кинувся на відьму. Пейдж миттєво кинула йому в очі попіл, і це стало фатальним для Голема. Він заревів від болю, і його тіло почало розпадатися на частини. Чорний дим огорнув його, і через кілька секунд його не стало.

— Всі цілі? — запитав Коул, підбігаючи до сестер. — Де Пайпер?
— Вона непритомна! — крикнула Фібі. — І стікає кров'ю! Лео, зможеш зцілити її?

Лео підійшов до Пайпер, поклав руки на її голову і груди, і, заплющивши очі, почав випромінювати світло. З його рук потекло чисте світло, яке осяяло їх усіх.
— Лео, де тебе носило? — закашляла Пайпер, оглядаючи їх і злегка знітившись. — Я ж могла загинути.
— Пайпер, наша люба сестро, — засміялися Фібі і Прю. — Ти ж знала, що так просто від нас не здихатися. Тобі ще довго доведеться нас терпіти.
— Дякую за те, що врятували нас від Голема, — сказала Шарлота, підходячи до сестер. — Може, ще побачимося якось?
— Звісно побачимося, — відповіли сестер. — Залітайте до нас в Школу Магії. Нам уже пора повертатися.

Через півгодини вони опинилися на тому самому місці, звідки вирушили в двадцять перше століття. Портал, через який вони пройшли, залишався відкритим. Всі чародійки ввійшли до нього, і за мить вони вже були в Залі Школи Магії.

— Ось попіл, — сказала Пейдж, передаючи пляшечку старійшині. — Було важко його здобути, але ми справилися.

— Тож яке наступне завдання? — запитала Пайпер, озираючись навколо. — Скільки ще нашої крові треба пролити?