ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— Йому зателефонували, — відповіла вона, навіть не повертаючись до мене. — Поїхав у справах. Скоро повернеться.

— Зрозуміло, — коротко кинула я, зосередившись на думках, які вихором крутилися в голові.

— І не смій гарчати на мого сина, — раптом промовила вона, її голос прозвучав холодно й різко, наче хлист.

Я мало не поперхнулася кавою.

— Я… я й не гарчала, — почала виправдовуватися, опустивши чашку на стіл.

— Ось і добре, — відповіла вона, нарешті обернувшись. Її погляд був пронизливий, неначе вона бачила мене наскрізь. Вона поставила переді мною тарілку із сирниками, які пахли персиками й ананасами.

Я відчула, як кров підступає до щік. Це сімейство мало якийсь незбагненний талант виводити мене з рівноваги. Їхній слух і здатність читати думки лякали більше, ніж мені хотілося зізнатися.

Паша повернувся вже під вечір. Я мало не з порога, навіть не привітавшись, випалила:

— Ніяких поцілунків! Я повинна стати сильною.

Він спокійно глянув на мене й, навіть не намагаючись сперечатися, сказав:

— У мене для тебе новина.

— Яка?

— Через тиждень твоя зграя обиратиме нового Альфа.

— Я знаю. А ще мене хочуть позбавити спадщини.

— Зрозуміло, — Паша нахмурився. — Цього мені не повідомили. А подробиці знаєш? Хто претендує на звання Альфа?

— Ні. І мені все одно. Альфою буду я. Сьогодні починаємо тренування. У нас мало часу.

— У нас? — перепитав він, і перш ніж я встигла відповісти, нахилився й чмокнув мене в ніс.

-------

Ми були на галявині, серед темного лісу, що здавався живим. Гілки дерев під нічним вітром стиха шепотіли щось тривожне, а хмари, що ковзали по небі, ховали місяць, створюючи примарну атмосферу. Ніч дихала мені у вухо, ледь помітно, але відчутно. Це була ніч, що знала секрети й таємниці.

— Собака кусає, вовк рве сухожилля, — голос Паші, низький і серйозний, розітнув тишу. У ньому щось змінилося, як і в його поставі — він стояв, наче хижак, який ось-ось кинеться. — Тут, за вухом у вовка, слабке місце. Точний удар пальцями — і він або мертвий, або непритомний. Промахнешся — залишишся без руки.

— Чому без руки? — запитала я, відчуваючи, як холод пробігся по шкірі.

Він злегка нахилився вперед, його рухи стали плавними, майже нереальними, як у створіння, що належить не нашому світу. Він провів рукою перед моїм обличчям, і, доки я слідкувала за її рухом, його пальці опинилися за моїм вухом. Холодні, точні, мов клинок.

— Бачиш? — Його голос став ледве чутним шепотом. — Ось так відволікають увагу. Вовк схопить за руку, а не за горло. Ти матимеш шанс, хай і невеликий.

— Навіщо мені це знати? — запитала я, ковтаючи ком у горлі.

— Бо слабкі місця ворога — це твій єдиний порятунок, — пояснив він, відступаючи, але погляд його залишався важким, ледь не фізичним. — Це знання стародавнє, як цей ліс. Мало хто про це здогадується. До речі, пізніше потренуєш "погляд" із моєю мамою.

— Що ще за "погляд"?

Його очі заграли іронією, але голос був тепер шовковистим, повільним, мов туман, що огортає. Паша підійшов ближче й подивився мені прямо в очі. Мить — і світ навколо розчинився в темряві. Усе, що залишилося, — це його голос, ніби що з’являвся зсередини мого розуму.

— Поцілуй мене, — вимовив він, і слова проштрикнули мене, мов срібний спис.

Я вирвалася з цього стану, ніби на поверхню, і вибухнула сміхом.

— Тато теж так намагався робити! — я реготала, поки Паша стояв з виразом обличчя, який був геніальним міксом здивування, образи й щирої розгубленості. — Ти не маєш наді мною влади!

Сміючись, я зробила крок назад, але позаду мене почувся звук, який перетворив мій сміх на клубок у горлі. Низьке гарчання, моторошне й глибоке, прокотилося тишиною. Ліс ніби завмер. Я повільно обернулася, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

Переді мною стояла Соллі. Її очі горіли синім вогнем, ніби світлом інших світів. Тиша навколо була обтяжливою, густою, мов холодний віск. Я відчула, як щось всередині мене стискається, примушуючи опустити голову, сховатися, стати маленькою. Її погляд не був людським. У ньому жили хижаки й щось древніше, що мало б лишитися під землею.

Але я — не боягуз. Хай як сильно колотилося серце, я випросталася, змусила себе вдихнути і кинути їй виклик своїм власним поглядом.

— Я — Марія Північна, — прошепотіла я, і це було не просто ім’я. Це було заклинання.