Брати Капранови - Справа Сивого

«Степ», яку він ледь не власним лобом пробив через цензурний комітет, числиться по документах за петербурзьким літератором, дворянином Петром Виковим, — зауважив Новицький.

Господар знітився, підтверджуючи тим самим дану йому щойно характеристику:

— Ну а що робити, коли міщани не мають права видавати газет, — він посунувся у дверях, пропускаючи прибулих. — Та ви проходьте, проходьте!

У кімнаті, заставленій книжковими шафами та полицями, було людно, і господар оголосив своїм соковитим голосом:

— Шановне панство, до нас завітав шановний гість, знаменитий художник Ілля Юхимович Рєпін.

Художник ступив крок уперед і театральним жестом зняв капелюха.

— Ілько Ріпин, чугуївський маляр, — жартома вклонився він.

— Ілля Юхимович подорожує Україною в пошуках характерів та ідей для нового шедевру, який не поступиться знаменитим «Бурлакам», — пояснив Яворницький.

Почулися схвальні вигуки, хтось навіть зааплодував.

— Ну, щодо характерів та ідей, цього у нас не бракує, — господар книгарні підвів Рєпіна до молодого бороданя в окулярах.

— Іван Калічка, — в тон гостю відрекомендувався той. — Слобожанський віршомаз.

Єгоров засміявся:

— Бачите, от вам і характер. Іван Іванович Манжура[56], поет і збирач народних пісень, ласкаво прошу. А Калічка — це псевдонім, під яким він пише у наш «Степ».

— Дуже радий, — потиснув руку Манжури Рєпін.

— Дарма ви шукаєте тут ідей, — скептично промовив Манжура. — Як там Шевченко писав? «Якщо хочеш грошей та ще й слави, того дива, співай про Матрьошу».

— Іван Іванович якраз листується з Цензурним комітетом з приводу видання книжки «Степові думи та співи», тому не в гуморі, — пояснив Єгоров.

— А як тут будеш у гуморі, коли вони викреслюють мені слова «козак», «запорожець», «Січ»? Ну які можуть бути «Степові думи» без козаків?

Рєпін прокашлявся і проголосив гучно:

— А я, шановні друзі, саме намилився писати картину про запорожців. Бо до картин цензурному комітету, здається, поки що зась.

— Сміливо, — Манжура схвально похитав головою.

— По-нашому! — підтвердив Яворницький. — Ти іще скажи товариству, коли придумав цю картину малювати.

— А як видали Емський указ, так і придумав, — художник рубанув долонею повітря. — Бо заборони справжніх козаків не лякають, хіба підбурюють.

Тут уже всі присутні не стрималися від оплесків, бо тема заборони української мови у цьому товаристві була дуже резонансною. Господар же, який поспішав показати високому гостю все і всіх, буквально потягнув його за собою:

— А це, — він узяв із полиці невеличку книжечку, — наша гордість, перша катеринославська українська книжка «Жар-птиця, або з паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи».

Рєпін критичним оком кинув по непоказному виданню.

— Розумію, що тут бракує гарних малюнків, — до них підійшов повновидий коротко стрижений добродій.

Єгоров поплескав його по плечу.

— Автор цієї книженції Андріан Кащенко[57].

— Ну, який же я автор? — заперечив той. — Я лише збирач. Справжній автор — це народ. Але ці казки надихнули мене на початок роботи над історією.

— Будете змагатися з Яворницьким? — звів брови Рєпін.

— Крий Боже! — письменник удавано сахнувся. — Хто може змагатися з Яворницьким? Я лише хочу написати історичну повість про козацьку добу.

— Нащо писати, якщо це все одно не дозволять друкувати? — знов завів про наболіле Манжура.

— Ну, а якщо дозволять, а друкувати не буде чого? Як можемо вимагати дозволити те, чого немає? — заперечив Кащенко.

Судячи зі всього, ця суперечка мала довгу історію, тому господар похапливо перейшов до нового предмету — взяв з полиці свіжий номер своєї газети «Степ»:

— А тут ми надрукували «Марусю Чурай» Бораковського[58].

Цікаво, що стосовно цього видання нещодавні сперечальники миттєво зійшлися у думці.

— Видатна річ, — підтвердив Кащенко.

А Манжура додав:

— Шедевр!

— Уявляєте, козачка, яка з ревнощів отруїла коханого? Містика, почуття! Яка з цього може вийти картина! — вів далі господар.

Яворницький здивовано повів бровами — для нього цей твір виявився так само незнайомим, як і для Рєпіна. А Єгоров сипав компліментами:

— Така річ, скажу я вам, варта видання у столичних журналах. Хоч створив її звичайний лікар з Новомосковська. Звісно, Іллі Юхимовичу було б цікавіше подивитися якісь репродукції чи фотографії на цю тему. Але наші скромні можливості...

Рухом долоні художник зупинив потік слів господаря:

— Живопис і фотографія — це зовсім не одне й те ж! — наголосив він ревниво. — Фотографія — це просто застиглі люди. А живопис — перш за все сюжет, який ми ловимо у найвиразніший момент. Тому, на відміну від фотографів, живописців перш за все цікавить драма, характери, зіткнення темпераментів.

— Так, безумовно, — Єгоров торкнувся руки гостя і підвищив голос, щоб стало чутно всім. — Ну а зараз, шановні друзі, я продемонструю власне те, задля чого запросив вас саме сьогодні.

— А ми гадали, що зібралися заради нашого шановного гостя, — посміхнувся Кащенко, вказуючи на Рєпіна.

— Ні. Про гостя я і сам не знав. Для мене це теж цілковита несподіванка. Але я підготував зовсім іншого роду сюрприз. Який буде удвічі цікавішім, враховуючи те, що до нас завітав і шановний Дмитро Іванович.

Він зробив паузу, немов шпрехшталмейстер у цирку, потім підійшов до столу, який стояв під вікном, і видобув звідти невеличкий стосик книжок. Роздивившись обкладинку, Яворницький широко усміхнувся:

— Це ж треба!

— А таки треба! — господар витримав невеличку паузу і пояснив заінтригованій публіці: — Це свіжесеньке видання «Гайдамаків» Шевченка, передмову до якого написав хто? — він картинно розвернувся до історика.

Знову почулися оплески.

— Правильно. Ну що, Дмитре Івановичу, казатимете, що ми у Катеринославі відстаємо від столиці?

Яворницький замахав руками, наче вітряк крилами:

— Та Бог із вами, коли я таке казав! Для мене Катеринослав і є столиця. Найголовніша столиця — козацька.

— Ну якщо вже зайшла розмова про козацьку столицю, — втрутився у розмову Новицький, що досі зберігав тактовну мовчанку, не заважаючи спілкуванню господаря з петербурзькими гостями, — дозвольте мені зачитати вам дещо. Це — моя зовсім свіжа знахідка, просто лежала, можна сказати, під ногами.

— Знайшов сокирку під лавкою, — відгукнувся у вуса швидкий на прислів’я Яворницький.

— От-от,— погодився його приятель, витяг з кишені затертого аркуша і розгорнув його перед собою. — Це лист козаків турецькому султану. Слухайте. «Ти, султан, чорт турецький, і проклятого