S Batura - Золотавий кудрявець і долі невипадкових людей. Ч. 1. Сирота., S Batura

XVI

— Ой, матусю, — починаючи приходити до тями, пробурмотів Тім і струснув забитою головою. — Ай-ай-ай... 

Розплющивши очі, він болісно скривився і шарахнувся від потворних тіней дерев'яних лагів заваленої стелі старовинної шахти, котрі довгі роки ховала під собою дзвіниця. 

— Не вбивайте мене, прошу вас. Я ще нічого не встиг за життя зробити! — відчайдушно крикнув переляканий хлопчик, побачивши в розкиданих усюди колодах похмурі силуети не менше десятка покійних ченців. — Благаю вас, будь ласка, відпустіть! 

Сирота засмикався, марно намагаючись звільнити мішкувату футболку з влади іржавого цвяха та поворушити ногою, що застрягла між балок. 

— Я знаю, це ви, — тремтячим голосом продовжив Тім, ставши заручником підступної гри ранкових тіней у прорісі над головою. — Хто ще так смердить тухлими яйцями? Нехай вас трактор розплющить! 

Він згадав слова лихого тракториста і завівся дитячим блефом. 

— І розплющить, ось побачите. Тільки зробіть мені щось погане — відразу пізнаєте гнів голоторса на залізних гусеницях. Це ж треба так лякати, смердючки нещасні. 

Бранець іржавого цвяха ще раз принюхався до сірчаного запаху джерел мінеральної води, що розміщувалась у шахті, і голосно чхнув. Миттю усе дерев'яне рвання обваленої стелі немов кинулося в розсипну, а за ним поскакали геть страшні тіні. 

— Ага, злякалися! — раптово опинившись на волі, сміливо закричав Тім. — Так-так, у мене є друг, тракторист. Він із вас рифлені котлети зробить, тільки зачепіть мене. Бач, чого надумали — затягнути хлопця у смердюче лігво і вбити. Нічого не вийде! 

Блефач на осліп дав драпака тунелем. Проте дуже скоро зрозумів, що блукати в темряві не так вже й просто. 

— Чорт забирай, — спіткнувся кудрявець об камінь, — і чому я не поліз нагору? Там, здається, була дірка і пробивалося світло. Ну, так, і купа ченців поряд. Ні, краще непроглядна темінь, ніж страшні лапи мерців. Тим паче, що мене скоро шукатимуть і неодмінно знайдуть. Шкода, кричати не можна — смердючки почують. 

Між тим підземельну тишу порушив віддалений гуркіт водоспаду, даруючи надію. 

— Десь має бути вихід, — обнадійливо прошепотів Тім та продовжив мацати скелясті стіни чернечого лігва. 

Насправді ж хлопчина далеко не вперше постав перед труднощами непростого життя і, як самостійний син вічних працелюбів, укотре зібрав себе до купи, щоб подолати проблему. 

«Мамо, я пліготував суп!». 

Тім згадав випадок із дитинства, коли дуже хотілося їсти, але нічого було. 

— Мамо, я пліготував суп! 

Дитина зверталася до мініатюрної жінки з ріденьким волоссям до плечей, яка ступила на поріг літньої кухні та завмерла у проході. 

— Со не так? — нічого не зрозуміло босоноге дитя, спостерігаючи за стурбованим обличчям найдорожчої людини. — Ти, не ладієс? Я пліготував суп. Ось, кастлюля. 

— Яка ще каструля? — сплеснула руками жінка і заскочила на кухню, завмерши над плитою. — Що ти тут наробив? Навіщо запалив вогонь? І що це за чорне варево? 

— Мамусю, — трохи знітився малюк із засуканими рукавами батьківської сорочки, — у кастлюлі я пік либу, а потім валив юску. 

— Зрозуміло, — знов сплеснула руками спантеличена мати та, міцно обнявши сина, сказала: — Ех, ти мій дорослик. Ех, невгамовний пронирко... Ну навіщо було лізти до плити? Це ж небезпечно. Обід стояв на столі, і я обіцяла скоро повернутися. 

— Мамо, — щиро здивувався маленький Тім, — зате тепель мені злозуміло, со таке «сколо повелнуся» і як валити юску. 

Сльози щастя й водночас засмучення за непросте життя покотилися зморшками натрудженої жінки, і це була далеко не остання небезпечна ініціатива активної дитини. 

— Я звідси виберуся, неодмінно виберуся, — прошепотів кудрявець, продовжуючи лапати стіни похмурої шахти. — Адже мені це вже вдавалося. 

Затятий втікач знову поринув у спогади, цього разу згадавши, як зміг вивести з лісу приголомшену родину, що заблукала через пошуки грибів.

— Не хвилюйтеся, — пробираючись крізь соснові хащі рішуче сказав десятирічний слідопит батькам. — Десь тут має бути дорога, я пам'ятаю ці криві дерева. Ідіть за мною, не відставайте. 

— Не пригадую, щоб було так загущено кущами. Може, ми знову йдемо не туди? — слідуючи за впевненим сином, вимовив кремезний чоловік із кошиком на лікті. 

— Туди, батьку, туди, — дорослим тоном заявив щасливий провідник. — Кажу тобі, я бачив ці кручені сосни з гулями, а ще хотів їх ближче роздивитися. Потрібно рухатися прямо і скоро з'явиться дорога. 

— Ну, вийшов же з чортового лісу, — знову зашепотів бранець лігва покійних ченців і зрадів посиленню звука води. — Усе-таки я мав рацію, десь має бути вихід. 

Схвильований хлопець ще з більшим завзяттям продовжив перебирати ногами та мацати вологу стіну, що виринала з темноти старої шахти. 

— Нарешті просвіт! — зрадів той. 

Ті самі слова розтривоженого батька змусили його знову пережити фатальний випадок на неспокійній річці. 

— Нарешті просвіт, я бачу берег! — борючись із несамовитим шквалом твердих крижинок весняного граду, вигукнув розгублений чоловік і вказав веслом у напрямку суходолу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍