Мирослав Лаюк - Світ не створений

цього Інна, й нахилився взяти в руки колючий живий згорток. У рюкзаку цокнули пляшки: завтра уночі Інна, більш красива з двох дівчат, відлітала до Парижа, і ці проводи мусили бути такими, які не забувають ніколи.

— Хочу його краще розгледіти, — пхинькнула Олександра.

— Щоб розкрився, треба води на нього, — мовив Артур, скидаючи рюкзак. Він вийняв звідти банку з маринованими помідорами й запхав один собі в рота. — Так лисиці роблять: дзюрять на їжака — він захлинається й мусить розгорнутися.

— Ну то знімай штани, — обернулася до них Інна, яка йшла попереду. — Хочу бачити мордочку цього малюка.

Артур, спалахнувши, забив обличчя в шкірянку. Потім, пальцями притримуючи помідори з бадиллям кропу, тоненькою цівочкою злив розсіл на їжака.

…Олександра, Інна й Льоня стояли біля воріт під високою бетонною аркою з незрозумілим написом. Розібрати можна було тільки букви А й П, і то — не до кінця зрозуміло: П чи все ж Н. Артур, розвідавши ситуацію, помахав з далини:

— Ідіть сюди. Сторож бухий спить.

— А пси?

— З’їли м’ясо з маминим снодійним і одразу відкинулися.

— Відкинулися?!

— Та заснули, дрихнуть. Не здохли типу.

— А скільки там псів? — все ще не довіряла Олександра.

— Дві дворняги, вагітні, як перетягнені ниткою балики. Перша — як коргі, друга — як ти.

— Дурак!

— У наших сусідів був дуже товстий коргі, — казав Льоня. — Він одного разу знайшов біля будинку під абрикосою нору з виводком їжаченят, розрив сховище і всіх пожер.

— А голки?

— Їжачата не мають голок. Вони — як вареники.

— Досить вже про живі куточки, — бовкнула Інна. — Точно нікого більше тут нема?

— Тьотю Аню розрахували місяць тому. Тут уже півроку ніхто не лікується. Он глянь, — і він показав на перший будиночок серед лісу — двері й вікна були забиті фанерою.

— А від чого лікували?

— Та всяке. Тьотя Аня займалася апаратною фізіотерапією.

— Розумний дуже?

— Ну, вона типу сиділа за всякими апаратами, які спеціально били пацієнтів легким струмом і таке інше.

— Моя мама каже, що це не лікує, а викликає рак, — обізвалася Олександра.

— Твоя мама дура.

— Моя мама викладає тобі малювання. І, якби ти не була моєю подружкою, вона б не відправила нас двох на конкурс у Житомир.

— Усі знають, що найкраще в художній школі малюю я. І нафіга мені той Житомир? Я завтра відлітаю в Paris.

Запах раптово розквітлих матіол стояв у повітрі, як мужик з биткою. Інна, Олександра, Льоня й Артур прямували утоптаною псами й лисами стежкою замість робити гак через бетонні доріжки.

Нарешті вони підійшли до найбільшої будівлі, оточеної зусібіч дубами-бодігардами. Сама вона формою спереду скидалася на блок сигарет.

— Гляньте, які тут величезні вікна — досі не вибиті.

— Бо не було нас!

— Моя тьотя, коли забирала трудову книжку, забула здати ключі, — в’язкою брязнув Артур.

— А я сподівалася, що ми зробимо це ефектно, — протягла Інна.

Олександра прикладала вказівний палець до губ — варто говорити тихіше. Артур безуспішно пхав ключ, але, певне, замок вже змінили.

— Доведеться бити вікно, — роззирнулась Інна.

— Не можна.

— Треба! — і вона вже тримала уламок бетону.

Артур перехопив її руку й стис так, що Інна випустила груду. Вона коротко реготнула.

А може, це ключ від інших дверей? Артур оббіг будівлю і за мить гукнув решту. Але попередив: обережно — тут усе заросло кропивою.

У найбільшому корпусі цього закритого порожнього санаторію ще нічого не розікрали — ні брунатних доріжок, ні меблів, ні навіть телевізора в холі. Правда, великий фікус під сходами на другий поверх печально по-тутанхамонівськи засох. Про нього геть забули, ніби про прив’язаного пса під час евакуації. Ліхтарик вихопив настінний годинник з нерухомими стрілками, а також крислаті роги лося, схожі на два велетенські дубові листки чи то на одного метелика-мутанта.

[Цю історію мусить перебити переказ фільму «Донні Дарко», а також оповідання «Руйнівники», згаданого у стрічці. Сновиді Донні примарюється велетенський демон-кріль Френк, котрий повідомляє підліткові про близький кінець світу. Одного дня хтось забиває сокиру в мерзенну скульптуру пса на території школи, а також затоплює будівлю. (Так, це робить Донні). І такий спосіб руйнування збігається зі способом знищення приміщення, описаним в «Руйнівниках» Ґрема Ґріна. В оповіданні — кілька хлопчиків у повоєнному Лондоні вирішують зруйнувати помешкання одного старигана. Настає день, коли власника довго не буде вдома. Хлопці вриваються в будинок і все руйнують: віддирають плінтуси, паркет, розбирають гвинтові сходи, розбивають посуд і перевертають меблі. Коли в матраці руйнівники знаходять гроші, то спалюють, бо вони — не грабіжники. Власне, у фільмі вчителька запитує Донні Дарко, чому ці хлопці, на його думку, не забрали грошей собі. Той відповідає, що це така іронія: руйнування є формою творення, діти хотіли подивитися, що буде після цього руйнування, вони хотіли хоча б щось змінити. Герою не встигають поставити уточнювальне запитання, адже в клас заходить новенька…І тут несподівано в оповідання повертається власник будинку. Хлопці замикають його в туалеті, що на дворі. Вони дають старому ковдру, пригощають булочками з маслом і сосисками в тісті. Удосвіта на зупинці, біля якої був дім, водій вантажівки заводить машину. Однак щось заважає йому рушити. Він виходить з кабіни й бачить, що до машини прив’язано канат, а на місці будинку — гора сміття. Водій визволяє власника дому з туалету. Старий кричить: «Мій будинок! Де мій будинок?!» А водій регоче, він не має нічого проти старого, однак просить погодитися, що це дуже смішно].

…Дерев’яні ніжки кісткопроникно заскрипіли на мармуровій підлозі. Артур з розгону вистрибнув на диван перед столиком з пультом і грудневою телепрограмою. Диван перевернувся, як аркуш журналу.

— Як алкаш із парканчика, — реготала Олександра.

Малий Льоня першим вибіг на другий поверх й по-кажанячи завис на перилах. До нього рушили всі решта. Довгий коридор із зачиненими кімнатами розгалужувався у два боки від холу на другому поверсі. Артур легко витиснув двері до кімнати з двома акуратно заправленими ліжками, парою стільчиків, столиком, шафою і виходом на балкон. Він витискав двері за дверима, ніби пухирці на плівці з бульбашками. Інна літала за ним, зазирала в кожну кімнату, але не заходила. Потім вона повернулася до першої й зняла зі стіни пейзаж у дорогій рамці:

— Несмак! Як картини Олександриної мами.

Інна постелила в холі покривало, зняте з одного з ліжок, щоб складати туди картини, які виносила з кожної кімнати. Кремові півонії, фіолетова Фудзіяма, схожі на батони кипариси, хтива русалка…

У кімнаті, прикрашеній картиною з грайливими котиками, Льоня вибрався на ліжко з пружинним матрацом і зібрався стрибати. Зайшла Олександра й прикрила двері. Десь далеко чувся сміх Інни.

— Що, малий, як тобі проводи сестри?

— Нормально.

— І її стара дозволила взяти тебе сюди?

— Тьотю Віру ніхто не питав.

— А твоя