Бернард Вербер - Її величність кішка

Я дуже пластична: можу закинути лапу за вухо, щоб вилизати задок.

Що ще цікавого розповісти про себе?

Я веду повноцінне статеве життя: можу невтомно кохатися цілісіньку ніч з великою кількістю партнерів, що приходять на зміну один одному. Я нявчу всіма голосовими зв’язками до того, поки самці й самиці, які живуть у нашій околиці, не почують про мою радість і не луснуть від заздрості. Я не люблю партнерів, які під час спарювання кусають чи лижуть мені вуха зверху чи всередині (який жах, чужий язик у моєму вушку! До того ж, це створює нестерпний кавернозний шум).

Я не люблю дощ. Ненавиджу, коли в мене мокра шерсть. Взагалі не люблю воду (ще досі пам’ятаю, як мене малою скупали в умивальнику, я вся була липка).

Я не люблю, коли мені кажуть, що я маю робити. Я дуже незалежна. Мене не можна приручити. Ані господар, ані партнер, — я сповідую гасло, на яке мене надихнула моя мама: «Ні ошийника, ні повідка» (хіба що ошийник від бліх, коли прийдеться: ненавиджу комах, які вшиваються під шерсть і кишать на шкірі. Вони такі маленькі, що мені не вдається вичухати їх пазурями. Але що ж, підозрюю, вас теж не оминула ця проблема: в кого не буває цих дрібних проблем із паразитами, глистами чи блохами?)

Коли мені хтось не подобається, я цюркаю там, де він спить. Мої феромони такі стійкі, що запах дуже важко вивести. Якщо ж цього не досить, то я цюркаю їм просто в їжу. Так вони точно мають зрозуміти, що я про них думаю.

Так, я така, проте я твердо знаю одне: я люблю себе. В наші часи так багато живих істот поводяться по-дурному, бо ненавидять себе.

Тож коли хтось любить себе, то про це треба говорити вголос, чи не так? Я вважаю, що любов до себе — це не егоїзм, а мудрість.

Підбиваючи підсумки сказаного, не буду кривити душею: я вважаю себе прекрасною.

Якби я не була собою, то хотіла б із собою познайомитись. А якби була чоловіком, то закохалась би в себе з першого погляду. Але найбільше я люблю свої недавні пригоди, що перетворили мене зі звичайної домашньої кішки у візіонерку-завойовницю. Завдяки їм я відчуваю в собі сили заново створити світ.

Нехай я просто кішка. Нехай я просто самиця.

А, здається, забула сказати: я маю свій грандіозний проект. Його можна звести до одного речення: «ПРИВЕСТИ ДО ПОРОЗУМІННЯ МІЖ СОБОЮ ВСІ БІОЛОГІЧНІ ВИДИ».

Я ще повернуся до цього. А спочатку розмотаю перед вами клубок подій, які підштовхнули мене до цього.

Спочатку я була такою, як всі, спокійною кішкою, яка жила у своїй спокійній квартирі у спокійному світі. Дні за днями проминали без сюрпризів. Зранку на мене чекав корм у мисці (улюблений — з копченою куркою та прованськими травами), а в блюдечку молоко (біо, 20 % жирності), батареї тримали стабільно температуру двадцять один градус, я мала дряпку, щоб гострити пазурі, червону велюрову подушку й навіть котячу траву для моїх коротких безумств.

Одного разу мені для розваги подарували Фелікса, білого ангорового кота з жовтими очима. Та оскільки його колись кастрували, а яєчка кинули в банку, він став меланхолійним, весь час набирав вагу та споглядав свої втрачені атрибути над екраном телевізора з перервами на футбольні матчі.

Мою служницю звали (і далі зовуть) Наталі. Я, здається, забула сказати, що моя служниця — людина. Ви знайомі з людьми? Не сумніваюся, ви бачили чи чули про них. Люди… Ну ж бо, ви знаєте: це ті двоногі, безшерсті, з шерстю на голові.

У моєї служниці зелені очі (як у мене, тільки набагато темніші), довга чорна блискуча коса, найчастіше перев’язана червоною стрічкою. Як для людини, вона досить худорлява, любить носити білу сорочку та блакитні джинси. Вона малює пазурі в червоний колір, а губи мастить блискучим жиром такого ж кольору. Думаю, така любов до червоного якось пов’язана з кров’ю. За людськими мірками це, мабуть, гарно.

Можливо, я вас здивую, але я не зневажаю наших слуг-людей. Бідолашні, їх так підвела фізіологія. Щиро кажучи, що ближче я з ними знайомлюсь, то більше їх ціную.

Вони негарні. І, правду кажучи, вони виділяють дивний запах. У них немає довгого хвоста, який допомагав би їм тримати рівновагу, вони не бачать у темряві, в них навіть вуха не рухаються, вібриси не визначають об’єму предметів у просторі, пазурі не втягуються. Майже всі вони бояться темряви. А коли ходять на задніх лапах, то складається враження, що їм бракує гнучкості й рівноваги (варто зазначити, що вони не можуть похвалитися надійним хребтом, він у них занадто слабкий, аби постійно тримати вагу тіла, і через це у них часто з'являються болі в попереку, а з віком це тільки посилюється. Інколи мені їх шкода.

Що ж до їхньої сексуальності… Ох, людська сексуальність… Як обізнана в темі, можу запевнити, що людська сексуальність якась безглузда. У Наталі мало партнерів. І коли в них буває секс, то дуже скромний, з одним лише самцем на раз. Все відбувається дуже швидко, майже непомітно. Моя служниця Наталі навіть не кричить під час оргазму, тільки пищить, ніби миша, яку лапою загнали в кут.

Власне кажучи, я завжди думала, що якщо Наталі хоче розкрити свою сесуальність, то їй пора перестати ховати свої тілесні отвори. Взагалі-то, це не секрет: я виставляю свій задок напоказ, і таким чином поширюю власний природний запах. Чим завдячую своєму успіхові серед найкрасивіших самців. Як казала моя матуся: «Не видно тичинки — не чекай і бджілки».

Проте люди мають такі якості, яких нам, безперечно, бракує. Не варто забувати, що саме люди збудували великі й міцні будинки, теплі, забезпечені питною водою. Крім того, вони постачають нам їжу. І хоча б через це вони заслуговують на нашу повагу. Серед речей, які мене приємно вражають у людях, можу відзначити, що їхні лапи закінчуються п’ятьма (так, саме п’ятьма, а не чотирма) довгими рухливими пальцями. П’ять пальців разом із відставленим великим діють, наче щипці. Як би я хотіла мати такі! Такі руки дозволяють їм хапати і тримати багато речей, недоступних нам. Наприклад, ручки на дверях (я ненавиджу дверні ручки: через них я часто опиняюся зачинена в кімнаті!)

У часи, коли я жила на Монмартрі — це чарівний райончик у Парижі, — я приручила свою людину,