Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

будь-яку годину дня й ночі класні кімнати, лабораторії, спортивну залу, хай навіть після того доводилося трудитися години підряд, аби дати їм такий самий лад, який був тут раніше.

Іноді він втручався зі своїми досить обміркованими порадами у конфлікти між учителями й учнями, особливо тоді, коли котрийсь сором’язливий учень потрапляв у немилість до вчителя. Старий умів помічати подібні «випадки», вмів, як ніхто інший, зрозуміти душу наляканого шибеника і так само добре знав, як уплинути на сердитого вчителя, щоб загладити неприємну ситуацію, яка могла б без його втручання тривати до закінчення навчання. Учні навіть твердили, що, приміром, коли йдеться про переекзаменування з певних предметів, то краще поговорити з мошем Тімофте, аніж писати письмову заяву дирекції.

Але для того, щоб тебе вподобав мош Тімофте, ти мусиш стати «першорядним» учнем, іншими словами — найкращим зразком з-поміж зразків. І вже якщо мош обирає тебе своїм улюбленцем, а в тебе виникає конфлікт із педагогами, то будь певен — майбутнє твоє забезпечене. Досить назвати два-три випадки з великими людьми, які опинялися колись у подібних ситуаціях — викладачі починали дивитись інакше на все й потроху змінювали думку. Бо старий завше говорив відверто, казав чистісіньку правду, дивився при цьому прямо з вічі і, здається, не помилився ні разу, беручи когось під захист.

Того року, коли починається наша розповідь, у моша Тімофте були, як завжди, улюбленці й нестерпні. І, ясна річ, тільки випадково сталося так, що основні його улюбленці були учнями восьмого класу, всі вони жили в кварталі Черешень, тому всіх їх називали «черешняки». І так само випадково серед найбільших «поганців» були два пройди, теж із восьмого, яких він одного ранку знайшов у рову, зарослому бур’янами, у той час, коли їхні колеги сиділи всі, як один, на уроці геології.

Але треба сказати від самого початку, що перший із найперших з-поміж усіх улюбленців моша Тімофте був один шибеник із п’ятого, паливода, якому не було рівних у всій школі, а може, навіть і за всю історію школи, але йому старий жодного разу не виказував своєї любові. Навіть більше — він шпетив його за всі витівки та пустощі, ніколи його не жалував навіть жартома, як це він робив з іншими учнями, яких уподобав. І аби за п’ятдесят років служби моша Тімофте йому не траплялося нічого подібного, зокрема, аби тридцять п’ять років тому серце його не тьохкало щохвилини через одного паливоду-шалапута, котрий на кожному кроці викидав якісь коники і кожною фразою намагався підкусити, а зараз він — один із найславетніших людей у країні, то більш ніж певно, що хитрий скуйовджений білявий шибеник опинився б у гурті нестерпних. Але оскільки дідусь мав ясну пам’ять про минулі події і вмів непомильно передбачати, то він свідомо підкорився веселій та войовничій вдачі Тіка і зарахував його до своїх улюбленців. Тобто він передбачив для нього велике майбутнє.

Однак Тік не знав цього і щоразу, йдучи повз моша Тімофте, якщо не свистів на всі пальці, то тягнув за собою величезного пса на товстому ланцюгу й питав саме тоді, коли минав будку старого сторожа:

— Ану, Малюк, покажи хвостом, котра година?..

Найменші учні сміялися до упаду, мош Тімофте похмурнів і суворо погрожував пальцем, а Тік спантеличено, з усіх сил намагався (гм!) дізнатись, чому це всім так весело. І хлопець так звик до цієї невинної витівки, що навіть додавав ім’я Малюк до Цомбі, свого вірного пса, якого хотів зробити знаменитим. Він мучився, як чорт, стараючись навчити його визначати час за сонцем. Але оскільки нове ім’я — то просто додаток, якому судилося передчасне забуття, шибеник вирішив називати пса Малюком тоді, коли його треба було лаяти, а Цомбі — коли хвалити. Тік багато репетирував, аж поки навчився механічно вимовляти ось такі фрази:

— Паскудна шавко, нікчемо, проклятий Малюк, куди ти затяг мого черевика? Ану, марш у буду, Малюче! Марш!

— Браво, Цомбі! Браво! Наступного разу обірви йому всю шерсть, тільки хвоста залиш…

Навперекір цій видимості, Тік тримався моша Тімофте, навіть більше — у глибині душі він дуже любив його. Хлопець перекривляв його, імітував його голос і кашель, постійно свистів у пальці, але хто, як не він, певного дня щотижня непомітно приносив у будку сторожеві помаранч, гарненько загорнутий у червоний шовковистий папір? Завдяки щасливому випадку шибеник дізнався, що старий сторож найбільше в світі любить помаранчі, і вирішив із шкури вилізти, а завше мати при собі той фрукт.

Отже, як бачимо, ні старий, ні малий не зважувалися виставляти напоказ любов, яку кожен із них носив у душі. Щось їм сталося обом уперше в житті.

2

Мош Тімофте довго тряс дзвоника. Точніше, це була звичайнісінька тронка, яка не звучала б фальшиво навіть у престольне свято на розхитаній учнями, кажанами й собаками дзвіниці церкви святого Дмитрія, що стояла через дорогу від школи.

Для моша Тімофте дзвонити на перерву не просто обов’язок чи звичка, а справжнісінька насолода, і він для цього нізащо в світі не користувався б електричними дзвінками, вже давно встановленими в школі. Їхнє невиразне одноманітне дзижчання не мало ніяких чарів для старого. Він радше погодився б пройти всіма коридорами ліцею й дзвонити під дверима кожного класу, аніж натискувати оту маленьку кнопку біля канцелярії, яка ніколи не зможе передати хвилювання чи пісню, як це робив дзвоник у його руці. А був же ще й електричний годинник, встановлений точнісінько над тією кнопкою, який дуже дратував старого, аби мош Тімофте прийняв цей новітній стиль сигналізувати на перерву. Йому здавалось би, що він опинився під контролем годинника, він, під наглядом якого ось уже п’ятдесят років непомильно показує час Велетень на вежі. Саме тому він навіть не глянув на електричного годинника, коли вдруге почав трясти дзвінка.

Але якби хтось подивився на того годинника, то з подивом побачив би, що до перерви залишається ще майже п’ять хвилин. І оскільки це перша подовжена перерва в нинішньому році, то оригінальною мовою моша