Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

Аскольд повернувся до завалу. Професор з аспіран­ткою тим часом істотно просунулися, викопавши уз­довж правої стіни коридору неглибоку траншею.

— Схоже, далі таки має бути невідома погребальна ніша, а може, і новий хід. Бачите? Тут ґрунт почав зсу­ватися праворуч. Імовірно, він витіснив цю стіну в якусь порожнечу. — Професор залишався зосередженим та спокійним.

Аск виніс наступну пару відер і знову швидко повер­нувся.

— Тепер бери совок і обережно насипай ґрунт у решето! — Христина й далі грала роль суворого ке­рівника.

— А раптом саме я і знайду щось цікаве? Не шкоду­ватимете, що відкриття зробив якийсь студент-чорнороб? — усміхнувся Аскольд.

Нещодавно аспірантка запропонувала йому пере­йти на «ти», але хлопець удавав, ніби йому ніяково тикати дорослій (аж на шість років за нього старшій!) панні. Христина марно намагалася приховати образу.

Він вправно взявся до роботи. Колеги тим часом продовжували копати. Праворуч стіна лишилася твер­дою, проте ліворуч земля ставала дедалі м’якша. Білий колір тиньку зник.

— Схоже, таки стіна в цьому місці вивалилася! — сказав професор. Ставши на коліна, він уважно огля­нув та простукав держаком лопати підлогу. — При­пиняємо роботу. Хто його знає, як надалі поведеть­ся ґрунт. Колеги, прошу вас до часу зберігати конфі­денційність. Ще невідомо, що саме ми знайшли і як його далі досліджувати. Думаю, правильно було б сканувати цю ділянку за допомогою звуку. Сьогодні ж спробую про це домовитись. Аскольде, будьте лас­каві, приберіть тут усе і прикрийте траншею, чим знайдете. Христино, збирайте наші знахідки і ході­мо, — по-діловому сухо наказав професор Довжик.

***

Залишившись на самоті, Аскольд швидко навів лад, а насамкінець спробував накрити розкоп великим шматком чорного поліетилену. Але раптом відчув, що підлога просідає під його вагою.

Хлопець зупинився. Стіна коридору та частина об­валеної землі зсувалися кудись у порожнечу. За мить згасли ліхтарі, лише блимали лампади над мощами святих.

На свій подив, не відчуваючи переляку, він витяг з кишені ліхтарик і освітив підземелля. У стіні кори­дору було видно доволі великий отвір, майже пра­вильної прямокутної форми, а за ним — добряче притрушену землею нову нішу. В дальньому її кутку вгадувався якийсь лаз.

Кожний мешканець центру Києва з дитинства знає, що будь-яка яма, провалля чи печера можуть чаїти безліч небезпек. Археологи, спелеологи і навіть дигери остерігаються без підстраховки заходити до невідо­мих підземель, особливо у Лаврі.

Але цікавість і незбагненний та сильний потяг пере­могли раціональну обережність. Аскольд ступив уперед. Підлога ніші, хоч і засипана ґрунтом з провалу, здавала­ся цілком надійною. Стеля щойно відкритої камери хилилася до дальньої стіни, майже торкаючись верхнього краю лазу у ній. Ліворуч, на виступі стіни, стояла велика темна домовина, трохи припорошена щойно обваленим лесом. Хлопцеві довелося поволі рухатися нахильцем, а далі — повзти. Відчувався легкий протяг, сухе повітря ледь відчутно пахло незвичайною свіжістю.

Аскольд посвітив у лаз — промінь ліхтаря загубився у темряві.

Усе, слід вертатися, а потім прийти разом із профе­сором і зрозуміти, що робити далі з цим відкриттям. Та наступної миті в глибині отвору майнула яскрава світла цятка. Здалося? Ні! Прикривши ліхтаря доло­нею, Аскольд побачив, що темрява в отворі ледь поміт­но пульсує навколо світлої далекої плями, що весь час змінює свої обриси.

Дивуючись власній сміливості (професор сказав би — необачності, а Христина — дурості), Аск поліз у тісний отвір.

Відстань виявилась оманливою. Метрів за десять до­волі стрімко нахилений вузький лаз привів у нову каме­ру. Вона разюче відрізнялася від усіх підземель Лаври: квадратна, два на два метри; рівні, ніби відшліфовані стіни вкриті незнайомим типом живопису, що чорними ліанами мережив їхню поверхню. Ліани тягнулися від підлоги до центру склепінчастої стелі, де було зображе­но пентаграму[3]. Просто під нею з підлоги виростав куб — заввишки близько метра, зроблений з чорно-прозорого каменю, подібного до гігантського раухтопазу або гірського кришталю. На кубі лежала книга.

Пентаграма на стелі випромінювала рівне блакитне світло. Аскольд вимкнув ліхтарика. У химерному освіт­ленні тьмяно виблискувала палітурка книги, яка була завбільшки з ноутбук. Куб зсередини і собі вигравав мінливим світлом.

«Так, схоже, приплили! І що далі? Прагнув таєм­ниць? їж на здоров’я, великою ложкою або просто пригорщами!»

Іронічність — не домінуюча його риса, та сам со­бою виник дивно веселий, безшабашний настрій. Геть не було усвідомлення величі моменту визнач­ного наукового відкриття, долучення до історичної таємниці. Адже, маючи відмінні оцінки з дисциплі­ни «археологія», він ніколи не натрапляв на згадки про такі об’єкти.

Отже, будемо діяти за алгоритмом Індіани Джонса[4]: хапаємо цей «букіністичний артефакт» та робимо но­ги. Стоп, жарти жартами, але хто його знає, чи немає тут якоїсь реальної небезпеки, на зразок радіоактивного випромінювання чи отруйних випарів. Утім, як­що і є, то все одно вже пізно: як говорить знайомий продавець з Бессарабського ринку Ашот, «када почка уже отвалился, тада мінеральний вада піть уже не памагаєт, да».

Обережно торкнувшись книги, Аск спробував її роз­крити. Чорна палітурка, без літер чи візерунків, на до­тик нагадувала ебоніт — у пальцях навіть виникло лег­ке відчуття електричного струму. Відкривши обкладинку, Аскольд побачив, що всі сторінки з цупкого жовтуватого паперу чисті.

Він торкнувся палітурки всією долонею, відчувши її приємний холод. Тієї ж миті, десь за метр попереду, просто в повітрі виникла якась висока рама, схожа на одвірок. На місці дверей клубочилося сіро-зелене марево. З нього відчутно тягнуло свіжим повітрям. Біль­ше того: було чути... пташиний спів та стрекотіння ко­ників. І це взимку!

Загалом, уже виникло достатньо підстав для здиву­вання. Але єдине, що справді дивувало Аскольда, — це відсутність у нього будь-якого подиву та бодай невели­кого остраху.

Він обійшов куб, простягнув руку до марева і раптом зробив крок уперед, поринаючи у його сіро-зелену ім­лу. Самі собою заплющились очі.

Коли ж відкрилися, також самі собою, — з’ясувало­ся, що Аск стоїть у невеликому земляному гроті. Зро­бивши ще кілька кроків, хлопець опинився на круто­схилі, вкритому густою травою і невисокими кущами, які тріпотять на вітрі.

Внизу доволі стрімко котить води велика ріка. Об­риси схилів йому незнайомі. Протилежний берег до самого обрію зеленіє суцільним лугом та зблискує дзеркалами озер. Повітря! Невимовно свіже і чисте. Сонце вже проминуло зеніт і хилиться до обрію за йо­го спиною. Навкруги — ані людей, ані бодай якихось ознак їхньої присутності. Тепло.

Так! І куди ж це ми втрапили? Відповідь прийшла майже одразу. Із дзвінком мобільного телефону. Його старенький, але надійний «Сіменс», не навчений ви­гравати поліфонічні мелодії, раптом подав