Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

знайти, як і взагалі могили його); саме тому Петро Григорович, який завжди вмів відчувати, звідкіля вітер віє, був одним із перших, два сини якого вступили на російську військову службу; він мріяв і не раз писав своїм дітям, щоб вони пішли у відставку «майорами в патенті», тобто штаб-офіцерами регулярних військ, відповідно й мій батько не тільки послав мене й брата Петра цим-таки шляхом, а й домігся уведення до свого герба двоголового орла, правда, в який спосіб – не відаю. Дід Петро Григорович помер б липня 1771 року на посаді предводителя чи маршалка шляхетства і, гадаю, навіки заплющив свої очі не без внутрішнього задоволення, бо залишив після себе певні надбані маєтки і прилаштував дітей так, як бажав. Чи прокидалось у його душі сум’яття? Гадаю, що так; зрештою, про нього далі ще розповім докладно. Так само було і з моїм батьком, який шляху, накресленого батьком, не змінив, але сум’яття мав у душі не менше…

Оцю коротку замітку я написав, пробуваючи в Естляндії[4] у строго уладженому домі моїх майбутніх родичів, де панував доскіпливо утримуваний порядок і куди мене занесла доля силою негадного промислу господнього. Але як туди потрапив, треба розказати, бо ця історія, зрештою, й поклала початок мого сум’яття, тобто саме тут поклалася моя Долина Видінь, про яку оповідав і пророк Ісая.

У 1817 році я був посланий сюди у Першу артилерійську бригаду, бувши достатньо молодим; квартиру мені виділили у поміщика Мейделля. Це була бездітна пара, а одружений був гер Мейделль з графівнею Буксгевден Марією Теодорівною; в цьому домі я потрапив у чужий, ніби заворожений світ, але якось одразу прихилився душею до господарів, а вони до мене. Трохи хворів тоді романтичною настроєністю, тобто мене не вабили офіцерські вечірки із гучними випиваннями, картами чи й романічними пригодами, на що ласе будь-яке офіцерство. Волів після служби повертатися в один і той-таки час на квартиру, де незмінно бував запрошений на вечерю у притемненій залі, де скупо горіли свічки, відтак слуги, які подавали страви, скидалися на тіні-привиди – вони безшумно випливали із густого сутінку і так само безшумно в ньому розчинялися. За величезним столом нас сиділо троє, а коли гостювала в них небога, то бувало нас четверо. На чільному місці возсідав, виструнчившись, сухий, тонкий і маленький гер Мейделль, який у час вечері, як правило, не говорив ані слова, не віддавав наказів і слугам – цим рядила його половина, велика, пишна, у старомодній сукні із безліччю оборок, з високою білою перукою і напудрованим лицем. Вона й говорила найбільше, здебільшого розпитуючи про те і се. Коли ж бувала Елізабет, то також сиділа мовчки й чинно споживала їжу, бувши ніби ще одна свічка в покої – від її милого дитячого личка струмувало тепло і ясність; признаюся, тоді я на неї мало звертав уваги, хоч вона, як оповідала пізніше, увагу на мене звернула досить пильну, як це зчаста й буває в дівчаток. Вечеря – з добротних і важких німецьких страв, які я в догоду господарям завжди хвалив, хоча перевантажував ними, як і незмінним пивом чи й винами, шлунка, після чого мені снилися химерні й також важкі сни – це й була єдина недогода таких вечер.

Після прийняття їжі, як правило, дівчинку, коли гостювала в тітки, забирала одна із служниць, очевидно, із бідних родичів Мейделлів, бо вдягалася ошатніше від інших слуг, а ми сідали з панею за картіжного столика вишуканої роботи і грали в гранд-пасіане. Гер Мейделль до нас при цьому ніколи не приєднувався, до речі, він мав чина камер-юнкера, а одноманітно, також ніби привид, блукав туди-сюди залою. Зимовими вечорами, за прихиленими віконницями гуготіли вітри й сніговиці, але значно затишніше гуготів вогонь у печах, від чого дверці просвічували червоними щілинами, рівно й спокійно палали свічки: кілька на стінах і одна велика у свічнику, який стояв на картіжному столику. Гра велася спокійно й майже безпристрасно, гер Мейделль ходив туди-сюди і під його ногами мірно порипувала підлога. У перші вечори мені здавалося, що господар не довіряє мені й ніби пробуває на сторожі, щоб я не дозволив чогось неподобного щодо дружини його, хоч та була старша за мене вдвічі, але пізніше збагнув, що це в нього така поведенція: ходити й ходити, і що йому ліпше ходиться, коли перебуває в товаристві. А ще помітив, що він уважно прислухається до розмов, що виникали під час гри, бо вряди-годи, правда, вельми нечасто, вставляв і своє слово, але коротко й між іншим.

І ось одного разу, глянувши на жовто освітлене обличчя фрау Мейделль, я раптом жахнувся: переді мною увіч сиділа російська імператриця Катерина Друга. Знав, що портрет цієї цариці-німкені, яка вже напевне не була однієї крові з київським Володимиром, висів у цій-таки залі і біля нього постійно світилася свічка, більша за інші, тож кинув туди оком: схожість була дивовижна.

– Щось сталося? – спитала, помітивши моє замішання, пані дому.

– Вибачте, пані, - майже вигукнув я. – Але ж ви цілком подібні до її величності Катерини Другої!

І вони засміялися: Марія Теодорівна та її маленький, тоненький чоловік, той навіть зупинився, а це була така дивовижна річ, коли він сміявся, принаймні це сталося вперше, бо раніше я був переконаний, що ця здатність йому цілком непритаманна.

– Нарешті помітили, – добродушно сказала фрау Мейделль, у дівоцтві Буксгевден. – Чоловіки – дивовижний народ, вони вміють розмислювати про високі матерії, як от, приміром, мій, але ніколи не бачать того, що перед очима.

– А жінки якраз навпаки, – мовив гер Мейделль, – і це було аж забагато для нього слів.

– Це тому, мій пане, – сказала так само добродушно фрау Марія, – щоб чоловік та жінка могли складати, за божим призначенням, одне ціле… До речі, не тільки вам здається, що я подібна до покійної імператриці…

Здається, вони обоє чекали, щоб я цю подібність помітив, бо, з делікатності, не бажали набиватися мені з таким висновком. Після цього мого відкриття вуста пані Марії, як то кажуть, прочинилися, і з них на довгі вечори, з незмінним продовженням, полилися оповідки про німецьких принцес, із якими пані Марія познайомилась у Петербурзі чи в німецьких країнах, і про те, що з ними добре зналася її покійна матінка, і як вона їздила з ними на погуляння чи брала участь у тих чи інших оказіях, балах, прийняттях чи церемоніях. Саме тоді я й довідався, що Марія Теодорівна не просто дочка якогось графа