Андоніс Георгіу - Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу

так і випустила дух, нічого сука не сказала мені, боялася мого гніву, я розірвала б її на шматки власними руками, нічого мені не сказала, дивилася лише переляканими очами, нічого не сказала, ніхто нічого не сказав, але я й так знала.

Я так само винна в його згині, я привела його у світ, я обдурила Лая якось уночі, скориставшись вином, курінням, зіллям та усім тим, що вміють жінки, моєю молодістю, жіночими манерами я його причарувала, затягла у своє ліжко й відчула, як у мені він засіває сина, свого вбивцю, свою жертву. Місяцями я зберігала від нього таємницю, віддалилася, зробити це було нескладно, він і так сам уникав мене немов зачумленої, наляканий небезпекою, що минула, робив узливання та жертви на честь богів, і плакав, мов шмаркач.

Я...

дихала, жила заради життя, що росте в мені, сиділа і кроїла льолі, цілими годинами, кроїла і відчувала, як воно в мені росте, уяви лишень, я носила в собі життя!, шила йому одежинку, співала і розповідала казочки, і відчувала, як воно росте, це був найщасливіший час мого життя.

аж поки він не довідався!, я заклинала його всіма богами, я ж уживала зілля, казала йому, зілля, я, певно, народжу доньку, її подарував нам бог, бог, повторювала це йому, він мучив мене весь вечір, якби міг убити, вбив би, але не наважився, він мучив мене весь вечір, і я заприсяглась йому, вина теж на мені, присяглася, що, як буде хлопчик, він забере його, він світ за очі відішле його, щоб той не довідався, хто його батько, він наполіг, і, хай на мить єдину я зрадила власне дитя, сказала «так», звісно, я сподівалась, що буде дівчинка, сподівалася, що в мене вийде ошукати його, щось вигадаю, я мушу врятувати свою дитину, мушу, я маю далеко втекти, маю сховатися, я сподівалась, мені вдасться, я мала такі надії,

але не змогла,

він ніколи того не визнав, твоя дитина мертва, сказав мені, для богів небажаним було це народження, мертвим народилося, сказав мені, я ридала, я кричала, я верещала, пустіть подивитися, пустіть подивитися, я не повірила йому, ніколи я не повірила б у це

я чула довкола себе плач, дитячий плач і мої груди заливав розпечений біль, й іноді було так, наче в тумані я бачила немовля, підвішене за ніжки, немовля з проколотими та набряклими ніжками, і чула плач дитини в мені й довкола мене, скрізь — плач, я ніколи йому не вірила і більше не сказала йому ні слова, більше ні слова

Коли мені повідомили сумну звістку, я мовчки повернулася до себе в покої, знайшла там скорботні шати, я знала свій обов’язок, однак я зовсім не засмутилася, для мене він помер тоді, коли забрав у мене мого сина і вбив його, свавільно, свавільно... зрештою — помер, «твої пророцтва, твої боги, їхні попередження — усе нікчемне!» — кричала я йому. Мені не було його шкода, і що більше подробиць переповідав раб, як на них напали розбійники, жорстокі, без краплі співчуття, ти вбив моє дитя, повторювала я про себе, убив моє життя, щоб жити самому, що тобі було ясно?, тобі слід було його залишити, слід було спробувати його виростити так, як і належить ростити сина й спадкоємця трону, і вже після того, як ти почув пророкування, спробуй-но просто змінити його, і якщо це врешті неможливо, і якщо він таки вирішив убити тебе, то в цьому була твоя вина, наша вина, що ми народили й виховали такого сина, ніхто ж не народжується вбивцею і особливо вбивцею своїх батьків, хіба ні?, хай би він виріс, а ти спостерігав би за ним зблизька, і якби побачив, що він готує насилля, тоді — роби те, що маєш, але навіть якби він тебе вбив, це ж воля Божа, хіба ти в це не вірив? воля Божа, в яку ти свято вірив, а якщо вона від Бога, то як ти сподівався її уникнути, як?

що тобі було ясно?

ти вважав, що забезпечив собі безсмертя? нащо таке безсмертя, що з ним робити, злидню, ліпше — коротке життя, але хай воно буде таки життям!

Мені не було його шкода, ані тебанців, коли Сфінкс сіла на стінах міста й узялася їх убивати, чого їх жаліти, мене хтось пожалів? хтось чув, як ночами я оплакувала сина, хоч хтось? вони поринули в свої рутинні справи, у власні злидні, цікавилися лише посадами та грішми, кому на мене не було начхати? коли кудись потрапляє вогонь, він все спопеляє на тому місці, мене саму охопило полум’я, я горіла щомиті, і мені на них теж було начхати, я вся пересохла, втратила і жаль до будь-кого, і любов, мені не було їх шкода, тож хай накинеться на них Сфінкс зі своїм дурнуватим питанням і вб’є.

Пауза.

Він не мій син. Чоловік. Чоловік.

Пауза.

Я ясно пам’ятаю, як вперше зустріла його,

я послала рабинь подивитися на того, хто вбив загадку Сфінкс, лишень він ступив до палацу, щоб описати, який вигляд має мій новий чоловік, якого воля і наказ інших укотре привели до мене, і вони повернулися бігцем, а за ними до покоїв увірвалися крики, сміх, пісні, галас, шум міста, авлетисти[2] й архонти, я впізнала голос брата, вони вели переможця, нового царя до його заслуженої нагороди, я хотіла втекти, провалитися крізь землю, забігти в безлюдні краї, у гори, на узбережжя, сховатися, жити, ховаючи дихання за подувом вітру, коли він шумить у листві, чи за звуком прибою, говорити лише з дикими звірами та птахами, але не з людьми, із жодним із людей, ні з ким, «пані, пані», захекана найменша рабиня, «ах, пані»... лише змогла вичавити з себе, розпашіла від схвилювання, «він такий»... і її голос потонув у галасі... я не зрозуміла, вони прибули... він був таким юним, вона хотіла сказати, юним і прекрасним, як і будь-хто з молоді, — оце вона хотіла сказати мені, але не встигла.

Я бачила, як багато голів обертаються в мій бік, на мить усі балачки спинилися, вечоріло, сонце, як буває зазвичай цієї пори року, проклюнулося перед тим, як закотитися, у моєму вікні й блукало по кімнаті, воно на мить освітило гурт чоловіків, одного за одним, і тоді я побачила, що він неквапно повернув голову в мій бік... він міг би бути...

міг би бути...

був таким юним, запустив руку в свої в’юнкі кучері