Шеклі Роберт - Ворогові — вдвічі більше, Шеклі Роберт

Гей, чоловіче, ви в своєму глузді?

Едельштайн сидів на кушетці, знову міцно зціпив руки, весь аж білий з лиця.

— Мені таке і на думку не спадало,— сказав він.

— А нікому і не спаде,— сказав Сітуелл.— Послухайте, не беріть усього так близько до серця, шість чи сім ворогів — це дрібниця. Запевняю вас, по шкалі ненависті ви перебуваєте значно нижче пересічного рівня.

— Хто ще? — спитав важко дихаючи Едельштайн.

— Я не хочу про всіх вам розказувати,— відповів Сітуелл.— Це аж надто порушить вашу душевну рівновагу.

— Але ж мені треба знати, хто мій найзапекліший ворог! Це — Кессіді? Ви гадаєте, що мені треба купити пістолет?

Сітуелл заперечливо похитав головою.

— Кессіді — це нешкідливий навіжений придурок. Він ніколи і пальця ні на кого не підійме, запевняю вас. Ваш найзапекліший ворог — це чоловік по імені Едуард Самуель Манович.

— Ви в цьому впевнені? — недовірливо запитав Едельштайн.

— Цілком впевнений.

— Але ж Манович — то мій найліпший приятель.

— А також ваш ворог,— запевнив Сітуелл.— Інколи буває й так. До побачення, містере Едельштайн, і щасти вам у ваших трьох бажаннях.

— Зачекайте! — скрикнув Едельштайн. Він хотів поставити мільйон запитань, та знітився і тільки спитав: — А чому ж так переповнене пекло?

— Тому що тільки небо безмежне,— пояснив Сітуелл.

— А ви знаєтеся й на небі?

— Звичайно. Це ж корпорація-засновник. Та зараз мені справді треба йти. У мене призначена зустріч у Паукіпсі. Щасти вам, пане Едельштайн. Сітуелл помахав рукою, повернувся і пройшов крізь замкнені двері.

Протягом п'яти хвилин Едельштайн сидів нерухомо. Він думав про Едді Мановича. Його найзапекліший ворог! То ж смішно: значить пекло дійсно володіє таким джерелом інформації. Він же знає Мановича ось уже двадцять років, зустрічається з ним чи не кожного дня, грає у шахи, сидів з ним за чаркою рому. Вони ходили разом на прогулянки, разом бували в кіно і щонайменше раз на тиждень разом вечеряли.

Воно-то звичайно так, Манович інколи багато пащекує і переступає рамки хорошого смаку.

Інколи Манович буває явно грубим.

А якщо зовсім чесно, то Манович частенько його ображає.

— Та ми ж друзі,— мовив до себе Едельштайн.— Ми ж таки друзі, хіба не так?

Та це дуже легко перевірити, усвідомив він. Він може забажати собі мільйон доларів. Це дасть Мановичу два мільйони доларів. І що з того? Чи ж йому, багатому чоловікові, болітиме, що його найкращий приятель буде багатшим за нього?

Так! Йому болітиме. Ой, як болітиме, дідько його бери! Це струїть його життя, якщо такий нахаба, як Манович, забагатіє з волі Едельштайна.

"Господи ж ти мій! — подумав Едельштайн.— Годину тому я був бідним, але вдоволеним чоловіком. А тепер у мене є три бажання і ворог".

Він усвідомив, що знов заламує собі руки. Він трусонув головою. Усе це треба добре обмізкувати.

* * *

Наступного тижня Едельштайн узяв на роботі відпустку за свій рахунок. Він сидів день і ніч, тримаючи в руках записника та ручку. Спочатку він не міг позбутися від нав'язливої думки про замок. Зімок, здавалося, це те, що йому треба. Але потім вирішив, що володіти замком це не просте діло: якщо взяти середній замок із триметровими кам'яними стінами, дворище та інші споруди, то треба подумати і про утримання. Треба подбати про опалення, найняти кількох слуг, бо про менше й думати смішно.

То ж нарешті постало питання грошей.

"На 2000 доларів на тиждень я б міг утримувати цілком пристойний замок",— думав Едельштайн, прожогом шикуючи в стовпчик цифри в своєму записнику.

Але це означає, що Манович буде утримувати два замки на 4000 доларів та тиждень!

* * *

Починаючи з другого тижня, Едельштайн облишив замки і став гарячково обмірковувати нескінченні можливості й комбінації подорожування. Чи не занадто буде попросити круїз кругом земної кулі? Мабуть, так: він навіть не був певен, що готовий до цього. То певно, що він зміг би провести ціле літо в Європі. А також двотижневі вакації в Фонтенебло на Майямі Біч, щоб відпружились нерви.

Але Манович проведе там дві вакації! Якщо Едельштайн зупиниться в Фонтенебло, то Манович житиме в приватному будинку на даху хмарочоса Кі Ларго Колоні Клуб. Двічі!

То вже краще жити в бідності, і хай Манович потерпає.

Краще, але не зовсім.

* * *

Пішов останній тиждень, Едельштайн став дражливий, дійшов до відчаю, став цинічним. Він сказав собі:

— Я — дурень. Може, ця пропозиція просто обман? Хоч Сітуелл і проходить крізь двері, та все одно він же не став чудотворцем? Можливо, не варто й було цим перейматися?

На свій подив він раптом підвівся і промовив гучним твердим голосом:

— Я хочу двадцять тисяч доларів і прямо зараз.

Він відчув, ніби хтось його смикнув за штани на правій сідниці. Він витяг свого гаманця. В ньому знайшов завірений чек на своє ім'я на 20 000 доларів.

Тремтячи, він потеліпався до свого банку і віддав чек, не сумніваючись у тому, що зараз його схопить поліція. Менеджер глянув на чек і підписав його. Касир спитав, у яких банкнотах він хотів би отримати готівку. Едельштайн попросив касира перевести гроші на його рахунок. По тому він вийшов з банку. З виразом остраху, радості та збентеження до банку летів Манович.

Едельштайн спішно попрямував додому, перш ніж Манович зміг з ним заговорити. До самого вечора його мучили кольки в шлунку. Йолоп! Він попросив собі якихось паршивих 20 000 доларів, а Мановичу дісталися 40 000 доларів!

Від такого горя чоловік міг би і Богу душу віддати.

Дні минали, Едельштайна охоплювала глибока апатія, на зміну їй приходила нестримна лють. Болі в шлунку поновилися, мабуть, це вже виразка шлунка.

Як же це несправедливо, чорти б його забрали! Чи ж йому доведеться передчасно загнати себе в могилу, піклуючись про Мановича?

Так! Бо тепер він чітко усвідомив, що той таки дійсно його ворог, і думка про збагачення свого ворога просто добивала його.

Отак він терзався подумки і нарешті сказав собі:

— Послухай, Едельштайне, так продовжуватися не може, ти мусиш отримати якусь сатисфакцію!

Та яким чином?

Він ходив по квартирі, мов звір по клітці.

Певно, отой біль — то виразка, що ж іще може бути?

Раптом він зупинився як укопаний, дико повів очима, схопив папір та олівець і почав поспішно рахувати. Коли він закінчив, на шоках його розцвів рум'янець, він був збуджений — щасливий, вперше з часу візиту Сітуелла.

Він підвівся і закричав:

— Я хочу шістсот фунтів курячої печінки, і хочу зараз.

Печінку приставили через п'ять хвилин.

Едельштайн з'їв кілька здоровезних порцій печінки, два фунти печінки поклав до холодильника, а те, що лишилося, майже все спродав доставникові за півціни, заробивши на цьому 700 доларів. А 75 фунтів, котрих не догледіли, забрав двірник. Едельштайн сміявся від щирого серця, уявляючи, як Манович стоїть посеред своєї квартири, по шию завалений смаженою курячою печінкою.

Та його радість була короткотривалою. Він дізнався, що Манович залишив собі десять фунтів (у чоловіка завжди був добрячий апетит), п'ять фунтів подарував неохайній низенькій вдовиці, на яку він хотів справити враження, а залишок спродав за третину ціни доставнику, заробивши на цьому 2000 доларів.

"Я — пришелепок найвищого в світі ґатунку,— думав про себе Едельштайн.— За хвилину дурнуватої сатисфакції я позбавився бажання, яке за скромним підрахунком могло б дати 100 000 000 доларів. І що отримав з того я? Два фунти смаженої печінки, кількасот доларів і вічну приязнь двірника?

Він усвідомлював, що добиває себе і зведе своє здоров'я нанівець.

Тепер у його розпорядженні залишилося тільки одне бажання.

Для нього тепер було життєво важливим використати останнє бажання розумно. То ж йому треба побажати щось таке, що йому конче потрібно,— щось таке, що Мановичу зовсім не сподобається.

Минуло чотири тижні. Одного дня Едельштайн з сумом усвідомив, що його час майже весь вичерпався. Він розмірковував до болісної нестями і тільки для того, щоб підтвердити найгірші підозри: Мановичу подобалося все те, що і йому самому. Мановичу подобалися замки, жінки, багатство, автомобілі, вакації, вино, музика, наїдки. Хай що ти придумаєш, Мановичу все подобалось.

Затим зрештою він згадав: через якесь смакове збочення Манович не переносив копченого лосося.

Та Едельштайн і сам не любив копченого лосося, навіть новошотландського ґатунку.

Едельштайн молився:

— Любий Господе, кому підвласні і рай, і пекло. У мене було три бажання і двома я розпорядився нікчемно. Прислухайся, Господи, я не хочу бути невдячним, та я питаю тебе, якщо так випало, що чоловікові подаровано три бажання, чи не міг би він їх використати на краще для себе, аніж то зробив я? Чи не в змозі він забажати щось собі на добре, не набиваючи кишені Мановичу, своєму найзапеклішому ворогові, який нічого не робить, а тільки загрібає вдвічі більше без зусиль та клопотів?

Настала остання година. Едельштайн заспокоївся як чоловік, що змирився зі своєю долею. Він усвідомив, що його ненависть до Мановича була марною, його не вартою. З новим солодким спокоєм він сказав собі:

— Я не збираюся просити того, чого я, Едельштайн, особисто хотів би. Якщо Мановичу призначено піти своїм шляхом, то цьому вже нічим не зарадиш.

Едельштайн підвівся і випростався:

— Це моє останнє бажання. Я довго жив самотньо. Що я хочу, то цю жінку, з якою я б міг одружитися. Її зріст має бути біля п'яти футів чотирьох дюймів, вага — біля 115 фунтів, звичайно ж, з виразною фігурою і з природно білявим волоссям. Вона мусить бути інтелігентною, практичною, кохати мене. Само собою, що вона мусить бути єврейка чуттєвої і веселої вдачі.

Раптом розум Едельштайна ввімкнувся на повну потужність!

— І особливо,— додав він,— вона мусить бути,— я не зовсім знаю, як це висловити,— вона мусить бути максимально вимогливою, такою, як я хочу і можу впоратися, розуміється в статевову сенсі. Ви збагнули, що я маю на увазі, Сітуелл? Делікатність заважає мені висловити все це детальніше, та якщо треба розтлумачити вам цю справу...

В двері тихенько і якось чуттєво постукали. Едельштайн попрямував до дверей, іронічно всміхаючись:

— Спочатку двадцять тисяч доларів, потім трохи більше двох фунтів курячої печінки і нарешті ось воно! Ну, Манович,— вважай, що я тебе доконав. Вдвічі більше, аніж бажає собі того чоловік, це щось таке, чого б я не побажав і своєму найзапеклішому ворогові, але ж таки побажав.