Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

висушив, пишні

Надії цвіти підкосив,- мов буря,

Безплодно, пусто так любов минула.

 

Та, наче явір вглиб, у корінь втятий,

Я ще державсь, кріпився і гадав:

«Га, годі повно всім ся розвивати,

А повний, цільний розвиток припав

У поділі лиш дуже небагато

Щасливим. Ти ж на боці геть остав

Свій біль і муку,- сам себе зречися

І весь загальній справі посвятися».

 

«Смерклося. Тихо круг мене, мов в гробі…»

 

 

Смерклося. Тихо круг мене, мов в гробі,

В віддалі тільки вози гуркотять.

Тяжко ми, сумно і тужно! Ід тобі,

Любко далека, всі мислі летять!

 

Виджу тебе я крізь сумерки ночі:

Схилена, тихо сидиш при столі

І на роботу звернула ти очі,

Мислі тужливі видні на чолі.

 

Слух мій напружений чує в тій хвили

Шелест іголки у твоїй руці -

Зітхання тихі той шелест зглушили,

Тихі, а ясно чутні вни мені!

 

Ох, бо ті зітхання, тихі, сердечні,

В серці глибокий ми біль шевелять:

Там наче струни тремтять безконечні,

Вічною нутою горя тремтять.

 

Нині, о любко, в сей вечір погідний

Сотні щасливих при собі сидять

В любій розмові, а усміх свобідний,

Погляди щирі їх лиця красять.

 

Чим же ми гірші від сотень щасливих,

Чим заслужили ми горе і жаль?

 

«Ой матінко люба, єдина моя…»

 

 

- Ой матінко люба, єдина моя,

Постигло мя горе, недоля тяжка!

- Яка ж тебе, синку, недоля попала?

Хіба тя дівчина любить перестала?

 

- Ні, мамко, те лихо мені не страшне,-

Та тяжче ще горе постигло мене.

- Яке ж твоє горе,- по чім жаль безмірний?

Хіба тебе зрадив товариш повірний?

 

- Ні, мамко,- про те я забув би давно,

Но лихо моє,- в моїм серці воно.

- Не згану ж я, синку, що в тебе болить

І що твоє серце, спокій твій мутить.

 

МИ

 

 

Наші предки-чолобийники,

То-то вам були осли!

Аж за море по нашийники,

Пана і канчук пішли!

 

«Край у нас багатий і плідний,

Лиш нема порядку в нім!»

Ну й прикликав же народ дурний

Злодія-князя в свій дім!

 

І почав князь заводити лад,-

Ну, і швидко так зайшло,

Що, окрім ладу, вперед і взад

Нічогісько не було.

 

А їм, дурням, мов по сьому й буть,-

І байдуже,- лиш князя

Вихваляють і поклони б’ють,

Аж дреньчить їх заліззя.

 

Ей, та що то й говорить про те,-

Давня казка та й по всім!

То-то нині плем’я золоте

Розрослось - не пара їм!

 

Нині ми не підемо князя

Десь за озером шукать,-

В нас тепер залізниць скільки хоч,

То їх нам і сто примчать.

 

Канчуки вже вийшли з моди в нас,

Бо по милості князів

Конституцію дали нам враз,

Свободу спання і слів.

 

І поклони ми вже не б’ємо,

Тільки,- ну, як бог велів,-

Скоро де старшого зуздримо,

Швидко шапочку долів!

 

О, ми вже не чолобийники,

Хоч і клінне всім старшим!

Ми вірноконституційники,

І ми славимося тим!

 

Що, що треба кланяться не раз

І нездарам, підлякам?

Адже жити хоче кождий з нас,-

То й нема провини нам.

 

Ви лишень на поступ наш глядіть!

Ми йшли Куліша слідом,

За фонетику п’ятнадцять літ

Воювали ми тягом.

 

Десять літ о самостійності

Малоруській кричимо,

Хоть, по правді, чудодійності

З того крику не зримо.

 

Вже п’ять літ організації

Всерутенські сняться нам,

Та й ідею комасації

Грунту кленчем русинам.

 

А два літа вже, як стали ми

В боротьбу з розличними

Ідеалами, так званими

Соціалістичними!

 

Хоч не раз дурням тре дать поклін,

Гнуться за бігом ріки,

Крити переконання своє

Доведеться залюбки,

 

Слухать добре, відки дзвонить дзвін.

Та вдавать, що воно є,

Носить всячеські нашийники,

Що яка-будь власть дає,-

То про все те ми зовсім, бігме,

Ще не чолобийники!

 

Написано в маю 1878 р., досі не друковано.

 

СЛОВАР-ПОЕТ

 

 

Він ходив - слова збирав,

А з тих слів - стихи уклав,

Але ще б му раз піти,

Духу до стихів найти.

 

ВЕР-ИЙ

 

 

Хто се Вер-ий? О, се демократ,

Але не Йванові простому брат!

 

«СЛОВО»

 

 

Вначалі бі «Слово» у бога,-

Богдан його відтам украв,

Стесав з нього божу подобу

І чорту за гроші продав.

 

В-ОВІ П-ОМУ

 

 

Слово - чудний дар природи, світ ним ясний, вольний став;

Але ти ним світ рутенський довгий час в тюрмі держав,

Та природа ж тих карає, хто відбіг від прав її,-

Як негідному - дар слова, певно, відбере тобі.

 

П’ЯТЬ ГРІХІВ ГОЛОВНИХ

 

 

Оси мовлять:

«Ми маленькі сотворіння, та жало в нас остре є,

Хто не хоче го зазнати, най ся добре стереже!

Пересуди і неуцтво, підле, мідяне чоло,

Несумлінність, беззасадність наше розранить жало».

 

«СЛОВО» і «ПРАВДА»

 

 

Чом «Слово» на «Правду» раз в раз ворогує?

Бо правди-то іменно «Слову» хибує.

 

АРІСТОФАН II

 

 

Не на сцені,