Василь Головачов - Непрохані гості, Василь Головачов

сумку, махнув рукою і вийшов. Крізь стіну кабінету, що стала прозорою, — автомат виконав німий наказ директора, — було видно, як він крокує коридором, високий, гнучкий, сильний — стиснута пружина…

Пилип пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину, зупинився біля столу, по чорному склі якого повзли рядки оперативних повідомлень, що їх відбирав для нього кіб-секретар. Змигували вогники викликів, проносилися у віконцях стріли бланк-команд.

На панелі селектора спалахнув голубий вогник — особистий виклик. Пилип злегка здивувався, торкнувся вогника пальцем. Об’єм відеопередачі, розкрившись, увів його в просторий хол якогось адміністративного центру. Біля колони з диском віома стояла Аларіка.

— Директор УАРС зайнятий?

Пилип заперечливо похитав головою.

— Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, просто хотіла порадитися з тобою щодо переведення нашого інституту на Місяць. Утекла з кабінету, незручно радитися при підлеглих. Але у тебе, бачу, якісь неприємності.

— Невже помітно?

— Для інших, можливо, й ні, та не для мене. Зізнавайся. Зможу чимось допомогти?

— У мене все гаразд, чесне слово.

— Тоді… - Аларіка зблідла. — Може, Гнат… Що з Гнатом?

— Живий, живий і здоровий, — заспокійливо мовив Пилип.

— Він повернувся?.. Коли?!

— Щойно. Поїхав додому. Щоправда, не велів тобі казати, хоче зробити сюрприз, то вже не видавай.

— Ти попередив його, хто у нас? — усміхнулася крізь сльози Аларіка.

— Ні. Це вже для нього сюрприз.

— Гнат не впізнає Деніз, не бачив, мабуть, років чотири. До речі, вона там сама, готується до екзаменів.

— А Катя де?

— Зі мною, ми ж хотіли взяти дозвіл на оформлення третього місячного заповідника… Боюсь, не витримаю я, Пилипе, — раптом жалібно схлипнула Аларіка. — Полечу додому, так?

— Як хочеш, матір, але ж три роки чекала…

— Тобі добре, ти його вже бачив. Як він виглядає? Ні, не кажи, сама побачу.

Аларіка глибоко зітхнула. Тридцять років, Що минули після їхнього весілля, майже не змінили її, хіба що додали жіночності і статечності.

У холі було людно. До Аларіки підійшла невисока повна жінка зі строгим обличчям. Це була Катя Сосновська, подруга Аларіки і мати Деніз.

— Ти плачеш? — здивувалася вона. — Здрастуй, Пилипе. Чим ти її опечалив?

— Гнат повернувся, — знову схлипнула Аларіка і поспіхом приклала до очей хустинку.

— То чого ж ти стоїш? Їдьмо зараз же додому! Попередь заступників, і їдьмо.

— Ні, - Аларіка кволо помахала Пилипові рукою. — Звільнюся і поїду. Чекала три роки, то хіба не зачекаю дві години?

Катя осудливо глянула на директора, ніби він був у чомусь винен, але віом уже погас, — Аларіка вимкнула зв’язок.

Пилип посидів перед селектором, ні про що не думаючи, — якийсь світлий туман стояв у голові, хотілося говорити і сміятися, — і доторкнувся до пластини інтеркому:

— Начальника спецсектора на одинадцяту до мене з планом підготовки кадрів. — Увімкнув канал кіб-секретаря: — Безперервно подавати дані на стіл. Зв’язок через коректора, звуковий супровід — вибірковий, за ступенем важливості.

— Виконую, — озвався кіб-секретар.

* * *

Гнат вийшов з батькового кабінету зі складним почуттям жалю, вини й радості. Виявляється, за ці три роки розлуки він відвик од Землі! Забув уже деталі, пам’ятав лише, що Земля — це щось велике, зелене, добре і радісне. І тепер “деталі” нагадували самі за себе: автоматикою будівель і технічних споруд, усмішкою сонця, голосами дітей, потоком людей біля станцій таймфагу. Він багато чого розучився, хоч розпорядок життя у космічному кораблі був точнісінько такий самий, як тут, розучився навіть поводитися, інакше чого б тоді люди оглядалися йому вслід? Може, тому, що в ньому ще живе тривога? Постійне очікування небезпеки? Готовність до негайних дій? Може… Батько помітив це одразу, а він-то розуміє…

Гнат лишив швидколіт на даху будинку, але потім згадав правила і скомандував кіб-пілоту: вільний. Швидколіт злинув у небо, прийнявши чийсь виклик.

А Гнат спустився ліфтом на свій поверх і за хвилину вже відчиняв двері, які наснилися-навиділися йому в далекій мандрівці.

— Вам кого?

Від несподіванки Гнат аж здригнувся. Підвів голову: з вітальні вийшла струнка мила дівчина у домашньому халатику, з дугою емкана на розкішному волоссі й здивовано, суворо дивилася на нього великими сірими очима.

— Вибачте, я, здається…

Йому таки подумалося, що переплутав поверх, але ж у квартирі все було до болю знайоме, рідне, все нагадувало дитинство; він був удома.

— Нічого не розумію… — стенувши плечима, мовив Гнат, ніби шукаючи підтримки в незнайомки.

Раптом якась здогадка майнула на обличчі дівчини, воно прояснилося, запромінилося усмішкою.

— Ой, не впізнав! І я зразу не впізнала. От здорово! Здрастуй, Гнате. А я гостюю у вас. Точніше, готуюсь до екзаменів…

— Деніз? Ну, звичайно, Деніз! — вихопилося в Гната.

Деніз Сосновську він пам’ятав ще тоненьким, як стебельце ромашки, дівчам, вуглуватим і довірливим.

— А я думаю, що воно за чоловік, що воно у нього за зброя…

Гнат розреготався: карабін зі змінною геометрією ствола, двома руків’ями своїм виглядом і справді міг настрахати. Потім він дістав із сумки сріблястий пакет (там було ще кілька таких), розгорнув фольгу і подав дівчині букет квітів.

— Це тобі. З оранжереї корабля.

Квіти були великі, яскраво-червоні, схожі на тріпотливі язики полум’я, і пахли незнайомо, ніжно, бентежно.

— Дякую! Які гарні! - і Деніз сховала в них обличчя, п’яніючи від пахощів, а потім спитала: — Ти мені так і не відповів, що ж це за зброя у тебе?

- “Дракон”, ракетний карабін з автоматичною зміною бою. Жахливо важкий і незручний.

— Ти стріляв з нього?

Гнат кивнув, засукав рукава і показав на лівій руці три продовгуватих білих шрами.

— Слід так званої кулі-віяла. Вона