Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

До каюти заглянув лейтенант Селін.

— Ще працюєш?

За його спиною стояв гурт раціоналізаторів і винахідників.

— Працюю, — відповів я і великодушно додав: — Але ви можете заходити.

Раціоналізатори швиденько заповнили каюту. На столі з’явились манометри, поршні, трубки і патрубки.

За короткий час я побував у портовій бібліотеці, потім у міській. Заходив кілька разів у бібліотеку нашого з’єднання, не кажучи про нашу, корабельну. Бібліотекарки вже знали мене в обличчя і віталися. Але підготовка до лекції не просунулася вперед ні на крок.

Я детально вивчав усе, що стосувалося Волногорська. За останні роки тут побудували судноремонтний завод, пустили тролейбус, житлові будинки вишикувались понад морем на кілометри. А раніше це було заштатне містечко. У зведеннях воєнного часу я вичитав, що Волногорськ було звільнено від фашистської навали у квітні 1944 року. Записав дату до блокнота і подумав, що навряд чи допоможуть мені книги. Треба шукати очевидців… Але де?

Одного разу в неділю я лежав на гарячому пляжному піску і, може, вдвадцяте думав про Петрищева. Поруч мене лежала Галинка, студентка третього курсу кораблебудівного інституту. Дуже своєрідна істота! Коли ми зустрічалися, то завжди сперечались про стійкість морських судей або про заходи боротьби з обростанням підводної частини корпусу, про породи собак або про життя на інших планетах.

Кажуть, що є світ і антисвіт. Так от, Галиика — це анти-я. І все ж без неї життя моє було б набагато нудніше.

Ось і тепер, заклавши руки за голову, вона про щось розмірковувала.

— Вадиме! — обізвалась до мене.

— Що таке?

— Знаєш, про що я думаю?

— Догадуюсь, — відповів я непевно, бо у кожному її запитанні ховалася каверза.

— Я думаю, що ти хоч і моряк, а плаваєш гірше за мене, — сказала Галинка і, перевернувшись на живіт, почала згрібати руками гарячий пісок. Це було вже занадто.

— Ха-ха! — бадьорився я. — Дотепно!

— Аж ніяк! — Галинка стала на коліна. Її тоненька, гнучка фігура з розсипаним по плечах волоссям була дуже схожа на статуетку, яку я бачив у вітрині магазину. — Давай позмагаємось, хто швидше допливе до буя. Переможцеві п’ять очок. Згоден? — хитро глянула на мене.

— Звичайно! — відповів я, намагаючись збагнути, де тут пастка.

— Вважай, що п’ять очок мої.

Ми схопилися на ноги. Спритно перестрибуючи через ряди загоряючих, кинулися до води.

Галинка була дуже гарна. Я побачив, як вона пружио злетіла над білою смугою прибою і попливла до червоного буя. Спочатку я плив брасом. Галинка обігнала мене метрів на п’ять. Я перейшов на кроль, але було вже пізно.

— П’ять очок! — раділа Галинка.

— Так я ж навмисно!

У Галинки від обурення потемніли очі.

— Навмисно?!

— Давай краще пірнати, — запропонував я, відчуваючи, що тільки так можна врятуватися від її гніву.

Ми пішли на глибину. Там ми були схожі на космонавтів у зоні невагомості. Галинка ширяла поруч мене. Її великі зелені очі у воді здавалися ще зеленішими, ніж на поверхні. Вона махнула рукою. Потім зробила розворот і шугнула вниз.

З усіх боків нас обступили водорості. Глибинна течія ворушила яскраво-зелену бахрому їхніх стебел. Цікаві рибинки, тримаючись на певній відстані, витріщали оченята на нас. Галинка досягла дна, швидко щось витягла з водоростей і полинула вгору.

На поверхні вона показала мені черепок:

— Дивись. Це уламок древньої амфори. Може, здамо її до музею?

Я іронічно посміхнувся:

— Ну, для цього тобі треба їхати в інше місто. Де ж тут музей?

— Десять очок на мою користь! — незворушно підсумувала Галинка.

— Десять очок?

— Так, бо ти не знав, що у нас є краєзнавчий музей! — І вона додала ще щось уїдливе, але я вжене слухав.

Краєзнавчий музей! Як же я про це не подумав. А що як… У мене ворухнулася надія, що, може, там є якісь відомості про Матвія Петрищева.

— Чудово, Галинко, їдьмо до музею!

Вона уважно подивилася на мене.

— Їдьмо.

Це був перший випадок, коли вона прийняла мою пропозицію без суперечки.

Ми пішли з пляжу і влізли в переповнений автобус.

Їхали довго. Десь на околиці міста автобус звернув із асфальтованого шляху і застрибав на вибоїнах.

Музей містився на тінистій і курній вулиці.

— Не дуже підходяще місце для музею, — стримано зауважив я.

Галинка промовчала.

У невеликому прохолодному вестибюлі нас зустріла жінка. Міцно стуливши тонкі губи, вона стала за касу і видала нам два квитки. Потім пішла попереду і перед входом до залу відірвала на квитках контроль. Відвідувачі, мабуть, не балували увагою цей заклад!

У першому залі все ж був один хлопчина. Розкривши рота, він втупився в чучело пугача. Сам пугач був миршавий. Замість хвоста у нього стирчав віхоть соломи. На іншій полиці стояли ховрашок, миші, їжак. Ховрашок зовсім обліз.

— Напевно, саме цих тварин було врятовано під час всесвітнього потопу, — кинув я.

Підійшла контролерка-касирка і розтлумачила, що у першому залі зібрано фауну, у другому — флору, а третій зал присвячено історії Волногорська.

— Скажіть, а в третьому залі є експонати з історії Вітчизняної війни? — поцікавився я.

— Аякже! Звичайно, — відповіла жінка' з гідністю.

Ми попрямували у третій зал. Для цього треба було пройти через другий. Тут був ще один відвідувач — у парусинових штанях і в брилі. Флора мала не кращий вигляд, ніж фауна.

— Думаю, що це не пил віків, — сказала Галинка. провівши пальцем по склу вітрини і залишивши криву смугу. Відвідувач у брилі стримано кашлянув. Здавалося, що