Вахтанг Степанович Ананян - Полонені Барсової ущелини

— Знову почав?.. Ми ж географію вчимо, а не мисливство, — з поблажливою усмішкою сказала білява Шушик, єдина дівчина серед цієї групки юннатів. Вона лежала на траві, спершись на лікті, і уважно слухала Ашота, не відводячи погляду від його мужнього обличчя.

— Але ж це так приємно! — висловив свою думку смаглявий, худорлявий Гагік, що сидів коло Шушик. — Уже від самого слова «мисливство» я відчуваю запах шашлику…

Всі засміялися, а Саркіс косо глянув на Ашота, який вів далі:

— Чому тут не написано про дикий виноград, що росте на Далекому Сході, про ліани, що обвивають там дерева? А про кабанів, оленів, тигрів, які живуть у глибоких снігах і переносять морози?

Хлопець всім тілом подався вперед. У великих очах його засяяли іскорки.

— Може, ви знаєте якусь іншу країну, де б тигри жили в двадцятиградусні морози? — спитав Ашот і глянув на товаришів так, ніби він сам відкрив цих тигрів або принаймні виростив їх. — Нема іншої такої країни. Тигри живуть тільки в теплих краях, у чагарниках, у джунглях. Там вони й уві сні не бачать снігу. А в нас?.. Ех, не читали ви Арсеньєва, а то прямо зараз же подалися б на Далекий Схід, щоб на власні очі побачити цей чудовий край… А що в цій книзі?.. — І він зневажливо відкинув підручник.

— Читай те, що в книжці пишуть, — грубо сказав Саркіс, — а твої фантазії нам не потрібні.

Саркіс недолюблював Ашота за сміливість і чванливість, не міг спокійно дивитися, коли «цей хвалько» збирав навколо себе товаришів і починав «брехати» їм про мисливські пригоди свого батька.

— Ти ж, Саркіс, не читав «Жень-шень» Пришвіна, — спокійно заперечив Ашот. — Якби ти прочитав хоч рядок, то перший запропонував би нам вирушити в цей край…

Ашот з таким захопленням говорив про Далекий Схід, що, здавалося, коли б дозволили, хлопець негайно полетів би туди, мов на крилах.

— «Жень-шень»? А я чигала! — пожвавішала раптом Шушик. — Це поема в прозі. Я навіть пам’ятаю такий рядок: «Мисливцю, мисливцю, чого ж ти не схопив її за копитця?..»

— Еге ж, схопив би…

— Схопив би… Адже він сидів, заховавшись у кущах винограду, а олениха прийшла і почала їсти листя, виставивши вперед свої копитця. Нога у цієї невинної тварини була така гарна, що людині стало шкода її. Через те мисливець і не зачепив олениху. Здається, так, Ашот? А жень-шень! Це ж коло нього, здається, живуть озброєні люди по п’ятнадцять-двадцять років, чекаючи, поки він достигне. Потім його викопують, під великою охороною відвозять до Китаю, а там продають дуже дорого, не пам’ятаю, за скільки тисяч золотом…

— Ого! Тисячу карбованців за корінець?.. — не повірив Саркіс.

— А що ж! Адже це корінь життя. Він робить старих молодими. Він… Ой, погляньте! На ферму поштову скриньку повісили! От добре! Тепер мама часто писатиме листи з ферми додому…

Суперечка школярів увірвалася. Їхню увагу привернула синя скринька, біля якої зібралися працівники ферми.

— Чекайте-но! — вигукнув Гагік. — Перший лист кину я!.. Тільки… кому б мені написати? І про що?..

І Гагіку спало на думку пожартувати з своїм дідусем. На аркуші, вирваному із зошита, він похапцем написав:

«До побачення, дорогий дідусю, я від’їжджаю на Далекий Схід, щоб привезти тобі корінь життя, про який розповідається в книзі Пришвіна «Жень-шень». Вип’єш настою цього кореня — зразу помолодшаєш. От буде здорово! Побачимо тебе з чорною бородою і з рушницею в руках на полюванні разом з батьком Ашота. Ти все вихваляєшся колишньою молодістю. От я й хочу, щоб ти помолодшав. Тоді й побачу, який ти молодець! Пишу тобі з ферми під великою грушею…

Твій онук Гагік».

Коли він закінчив писати і прочитав листа вголос, школярі голосно сміялися, радіючи з такого жарту. Тільки Ашот, хоч і сміявся, розсудливо зауважив:

— Облиш, не треба. Він і справді подумає, що ти поїхав, і почне хвилюватися…

— Не встигне! Я раніш від листа в село приїду! — кинув Гагік і побіг до поштаря.

Купивши конверт з маркою, він запечатав листа, надписав адресу і кинув його в скриньку.

— А все-таки почин мій! — радів Гагік, весело підстрибуючи.

Ашот і собі вирішив послати листа додому. Звертаючись до батька, він писав: «Тату! Сьогодні, готуючи уроки, ми читали про Далекий Схід. Який це чудовий край!.. Коли ми з тобою зможемо поїхати туди на полювання?.. Всі мої думки там…»

Отак з легкої руки Гагіка того дня було відправлено з ферми в село Айгедзор два листи.

Після цього школярі знову повернулися до своїх підшефних телят. Підстригли їм хвостики, побризкали якоюсь рідиною в хліві, щоб не заводились паразити, і почали збиратися додому.

Було 7 листопада. Вони могли побути на фермі й завтра, але святкові звуки барабанів і зурни кликали до рідних домівок. Хотілося разом з іншими товаришами провести свято. Доярки дали школярам на дорогу сиру й лавашу[1], і Шушик побігла прощатися з матір’ю.

— Ахчи[2], куди ти? — спитала Ашхен занепокоєно, побачивши в руках дочки сумку. — Я ще не встигла надивитися на тебе…

— Куди? На Далекий Схід, — засміялась Шушик, згадавши про листи Гагіка й Ашота.

— Ой, осліпнути б мені… Який Схід? Що там є?

— Що? Ведмеді, які полюють на рибу, тигри в снігу, — не переставала сміятися Шушик.

Ашот похмуро відійшов — дівчина явно глузувала з його захоплення природою.