Іван Антонович Єфремов - Алмазна труба

описувати відчуття, що виникали в душі, коли я побачив незвичайну прозорість блакитної чи смарагдової води гірських озер, сяючий блиск синього льоду. Мені хотілося б тільки сказати, що вигляд снігових гір викликав у мене загострене розуміння краси природи. Ці майже музичні переходи світла, тіней і кольорів надавали світові блаженства гармонії.

Поминувши високогірську частину маршруту, я спустився знову в долину Катуні і потім в Уймонський степ — плоску улоговину з чудовим кормом для коней. Далі Теректинські білки не дали мені цікавих геологічних спостережень: на широкому плоскому гребені хребта йшли суцільні одноманітні граніти. Підйом на хребет з боку Уймона був надзвичайно стрімкий. Багато людського й кінського поту було пролито, коли ми минули смугу чорноти, а вже від крутої словесності повинна була зачахнути трава на всьому цьому шляху мого каравану. Але й сама чорнота — густа тайга із суміші кедра з ялиною та осикою, з високою травою, що сягає вершнику до плеч, — була важкою для пересування з моїм важким в’ючним спорядженням, з артилерійськими сідлами й великими ящиками. Тому ви зрозумієте, як я радів, вибравшись на плоский вододільний простір хребта вище лісової межі. Але й тут, навіть коло межі вічних снігів, ми натрапили на широку смугу боліт, в яких грузли і бились, поки не догадались пересікти їх навскіс, по краю снігових полів. Спуск до Онгудаю був легший, але довгий і одноманітний. Тривалі мандрування у важко приступних районах виробили в мені особливе терпіння, коли тілом берега участь у всіх знегодах довгого шляху, а духовно ніби поринаєш в очікувальну сплячку.

Добравшись до Онгудаю, я відрядив у Бійськ через Алтайське свого помічника з колекціями і спорядженням. Відвідати Чемальські азбестові родовища я міг без нічого. Вдвох з провідником, на свіжих конях ми швидко добралися до Катуні й зупинилися на відпочинок в селищі Каянча.

Чай з запашним медом був особливо смачний, і ми довго просиділи з молодим учителем, що дав мені притулок, коло чисто виструганого білого стола в садку. Мій провідник — похмурий, мовчазний ойрот — безтурботно посмоктував обковану міддю люльку, а я розпитував привітного хазяїна про визначні місця дальшого шляху до Чемалу. Він охоче задовольняв мою цікавість.

— От що іще, товаришу інженер, — сказав він, — недалеко від Чемалу зустрінеться вам сільце. Там живе художник, славнозвісний наш Чоросов — чули, мабуть? Дідуган сердитий, але якщо сподобаєтесь йому, все покаже, а картин у нього гарних — сила!

Я згадав бачені мною в Томську і Бійську картини Чоросова, особливо «Корону Катуні» та «Хан-Алтай», і вирішив неодмінно заїхати до художника. Тепер зовсім в іншому настрої, я вбачав в них надзвичайну вірність. Те, що здавалось надуманим і перебільшеним на полотнах в тісній кімнаті музею, було на диво чудовим в природі. Я догадався, що зменшення розміру і планів, звичайно корисне для чіткості вираження живописної передачі, при велетенських висотах і великій кількості світла дуже утрудняє вірність перенесення білків на полотно. Не уникнув цього й Чоросов, незважаючи на всю силу свого таланту. Але те, що було дано в його картинах, сміливіше і вірніше відбивало холодну блискотливу душу гір, ніж у кого-небудь з інших художників. Подивитись його численні роботи, а можливо, й придбати який-небудь ескіз здавалось мені успішним завершенням мого знайомства з білками Алтаю.

Шлях по берегу Катуні був мені відомий, і я відпустив тут же, в Каянчі, свого провідника. В середині наступного дня я вже в’їжджав на невисокий, але крутий кам’янистий підйом. З нього переді мною відкрилась залита сонцем рівна поверхня устя ущелини, на якій золотилось хлібне поле. Декілька нових будинків, виблискуючи світло-жовтим деревом, розташувалось на краю лісу. Там, де високі стовбури модрин утворювали невеликий виступ, оточуючи поляну з соковитою травою, вкриту яскравими крапками півоній, стояла велика будівля. Все точно відповідало описові каянчинського вчителя, і я впевнено направив коня до будинку художника Чоросова.

Я сподівався побачити буркотливого діда і був здивований, коли на ганок вийшла жвава, худорлява брита людина з швидкими й точними рухами. Тільки придивившись до його монгольського обличчя, я помітив зморшки на запалих щоках та на опуклому високому лобі й велику просідь у шорстких вусах і волоссі, що стирчало йоржиком. Я був зустрінутий люб’язно, але не скажу, щоб радо.

За обов’язковим чаєм я, як то кажуть, виклав художникові душу, чи, вірніше, те, що запало в неї після недавнього високогірського мандрування. Напевно, Чоросов повірив щирості мого захоплення. Він став привітливішим, у нас зав’язалась дружня розмова.

Після чаю він повів мене в майстерню. Простора необклеєна кімната з великими вікнами займала половину будинку. Серед багатьох етюдів і невеликих картин вирізнялась одна картина, до якої мене якось зразу потягло.

Чоросов сказав мені, що це варіант картини «Дени-Дер» — «Озеро гірських духів», яка знаходиться в одному з сибірських музеїв. Я чув про неї, але раніше не бачив її.

Я опишу цю картину по можливості докладно, тому ідо вона буде мати важливе значення для розуміння дальших подій. Невелике полотно, шириною не більше метра, в простій чорній рамі, світилося в променях вечірнього сонця своїми чистими фарбами. Синювато-сіра гладінь озера, що займало всю середню частину картини, дихала холодом і мовчазним спокоєм. На передньому плані, біля каміння на плоскому березі, де зелений покрив трави змішувався з плямами чистого снігу, лежав стовбур кедра. Велика голуба крижина приткнулась до берега біля самого коріння зваленого кедра, а дрібні крижини і велике сіре каміння відкидали на поверхню озера то зеленуваті, то сіро-блакитні тіні. Два низьких, пошматованих вітром кедри здіймали вверх густе гілля, мов підняті до неба руки. На задньому плані прямо в озеро обривались білосніжні кручі зазублених гір зі скелястими ребрами фіолетового і пальового кольорів. У центрі картини льодовиковий трог, наповнений сліпучим снігом, спускав в озеро вал блакитного фірну, а високо над ним здіймалась алмазна тригранна піраміда, від якої вбік вився шарф рожевих хмар. Лівий край долини трогу становила гора у вигляді правильного конуса. також майже цілком одягнена в сніжну мантію Гора стояла на широкому фундаменті, камінні уступи якого велетенськими сходами спускались до дальнього краю озера.

Від картини так і віяло тою відчуженістю й холодною виблискуючою чистотою, яка підкорила мене при переході по Катунському хребту. Я забув про всю решту картин і довго