Георгій Іванович Кублицький - Материками й океанами

сириці, солі, мисливських припасів, ножів, червоних сукон, олива, казанів із червоної міді, бісеру. Багато всякого добра в Мангазеї!

Люд тут хвацький, заповзятий, бувалий. І справді — що робити в містечку біля полярного кола лінивим, зніженим боярським синочкам? Адже поки доберешся сюди на парусному кочі через холодні моря — натерпишся і лиха, і напасті. Он біля стін, де розвантажують кочі з борошном, які щойно прибули з заходу, сивий керманич скаржиться мангазейцям:

— Ох, важкий був наш шлях, і сумний, і дуже страшний од вітрів! Не сподівалися вже й живими сюди дістатися.

Акакій Мурманець мовчки слухає керманича. Не завтра — післязавтра Мурманець поведе свій коч на схід. Це важче, ніж пройти до Мангазеї із заходу.

Вчора Акакій зустрів на гостинному дворі чоловіка, який ходив недавно, 1610 року, з Кіндратом Курочкіним і Йосипом Шептуновим на кочах не тільки до Єнісею, але й далі, до гирла річки П'ясіни, що збігає в льодовите море з таймирської землі. Після третього кухля хмільної браги той розбалакався:

— Іди, якщо сміливий. Коч у тебе добрий? Гляди, а то ми з Кіндрашкою аж у Петрове пущання в Єнісейській затоці на кригу наткнулись. А від Єнісейського гирла повернули ми праворуч і йшли побіля берега два дні. І прийшли в П'ясіну. Впадає вона в море одним гирлом.

— А за П'ясіною що?

— Не бував, брехати не буду. Кажуть, ходили тутешні мангазейські людці і набагато далі — туди, куди і самоїди не заходять. Ведмедів білих там тьма-тьмуща.

— А соболь як?

— Овва, соболь… Дійдеш — побачиш.

Багато шляхів розбігаються від Мангазеї в усі боки. І річками, і тундрою, і морем. Все далі вглиб Сибіру проникають мангазейці, шукаючи нових земель, коштовні хутра, соболя. Це сини свого жорстокого віку. Вони торгують, міняють, воюють. Ворогів вони мають не менше, ніж друзів. Тубільні жителі Таймиру багато дечого переймають у росіян, багато чому вчаться; інші навіть родичаються з захожими. Але свищуть ще в лиху годину оперені стріли — і падають козаки на холодну землю…

Акакій Мурманець вирішив пливти морем на схід за П'ясіну. Жалувана грамота з государевою печаткою охороняє його з товаришами від утисків свавільного мангазейського воєводи. Акакіїв коч — надійний, товариші — молодець до молодця. От тільки баба… Не хотів брати її Акакій на судно — вмовили: покохав його помічник, молодий Іван, чорняву, вузькооку ненку. Шкода їх розлучати. Звичайно, баба на кораблі — погана прикмета. Ну, але ж баба від баби відрізняється: ця і шкіру може чинбарювати, і до холоду звична, і товмачем — перекладачем — буде, коли почнеться торгівля з інородцями.

І от коч жердинами відштовхнули від берега, і він повільно пливе річкою. Пронизливо кричать чайки. Відпливає назад дощаний частокіл мангазейських стін, церковні бані. Довго ще чути слабкий гул дзвонів.

Акакій сам стоїть біля керма. Добре б попутного вітру! Вчора Акакій довідався, що не один він лаштується на схід: соболь вабить туди чимало торгових людей. Мурманець думав — прийде перший у ці невідомі краї, де звір неполоханий, а виявляється, вздовж Таймиру за П'ясіну ходили й інші. На П'ясіні навіть зимовища поставили. Що ж, хай… Він все одно поведе коч далі за всіх.

Коч добре оснащений, проконопачений, осмолений. Паруси міцні, якірних канатів вдосталь. Запасся Акакій компасами і компасними сонячними годинниками — взяв з собою цілих шість штук: зібрав у знайомих поморів. Особливо гарний годинник, вирізаний з мамонтової кістки — подарунок керманича, який учив колись Акакія на Мурмані мореплавної справи.

Знову й знову перебирає Акакій у пам'яті: чи все взяли? Мабуть, намиста треба було ще прикупити, його вельми полюбляють північні люди. Зате олив'яного посуду, голок, кольорових сукон, мідних перснів для торгівлі набрав він вдосталь, навіть з лишком…

Плавно іде коч у відкритому морі. Невеликий він, зате легкий, повороткий, може, коли треба, пройти під самим берегом.

Скільки вже днів пливуть вони вздовж Таймиру — і хоч би димок де, хоч би знак який, що була тут людина. Пусто, лише голий, похмурий берег.

Все далі й далі на північний схід тягнеться він, вкритий лишайниками плоскої тундри. От, здається, за тим мисом буде нарешті поворот на південь. Але тремтить стрілка компаса, і, зітхаючи, бачить Акакій Мурманець, що другий дальній мис видається ще північніше.

Чи не на цей клятий край натякали діди, коли розповідали про найпівнічніших людей? Ніби живуть ті люди у воді, а на землі їм жити не можна — шкіра репається. Казали ще, буцімто в цих людей роти на тім'ї, а їжу вони кладуть під шапку, потім починають рухати вверх і вниз плечима, щоб легше було ковтати. Чи все це казки?

Просинаються якось мореплавці — дивляться, а береги затоки, в якій вони сховались на ніч, побіліли. Кепські справи — зима наближається!

— Саме час кожухи та шапки одягати, а кінця-краю шляхові не видно! — бурчить кволий купець. Він упросився на коч уже перед відплиттям, вніс великий пай і тепер гірко розкаювався, що не залишився торгувати в Мангазеї. — Треба назад повертати, от що.

Важка рука бере] його за комір. Ніхто й не помітив, як із своєї «казенки» — каюти на кормі — вийшов Акакій.

— Назад, кажеш? — Він термосить купця. — А куди назад? Назад далі, ніж уперед. Ех ворона, крила опустила! Хіба до нас не плавали люди в холодні моря? Плавали та з славою і з казною повертались. Гляди-но, висаджу на берег, щоб смуту не розводив! Ач, заскиглив! Що ж тоді їй говорити?

Він киває на чорноволосу смугляву жінку. Налякана сваркою, вона притулилась до щогли. Важко їй на судні — всіх нагодуй, всім випери. Але ніхто не чує від неї скарг.

Відштовхнувши купця, Акакій знову йде в напівтемну казенку, ох, як тривожно, неспокійно в нього на душі, хоч і приховує він від інших невеселі свої думки. Доки ж іти на північ? Куди веде ця морська дорога? Де їй край?

Але ось