Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

До літературної діяльності Аларкон звертається дуже рано. Перший свій прозовий твір — роман «Фінал Норми» — він створив у сімнадцятилітньому віці (опубл. 1855 р.). Роман буквально переповнений романтичними штампами. Їх так багато, що часом оповідь починає набувати пародійного характеру. Сам Аларкон згодом назве свій перший твір «невинним хлоп'яцтвом». Однак уже в «Фіналі Норми» вирізняються певні особливості творчої манери письменника, які з усією повнотою зазвучать у такому визначному творі, як «Трикутний капелюх», де в художній формі знайдуть адекватне вираження ліризм, романтична схвильованість і мрійливість музики Белліні. Лишиться характерним для почерку зрілого письменника легкий іронічний настрій оповіді, який ніби пом'якшує романтичну екзальтацію початківця.

Риси романтичного світосприйняття зберігаються і в подальших творах Аларкона. Починаючи з 50-х років XIX ст., письменник звертається до малої прози, створюючи численні оповідання, згодом об'єднані в збірки «Любовні оповідання» (1881), «Маленькі національні історії» (1881) і «Невірогідні оповідки» (1882). Елементи романтичної поетики, поступово втрачаючи характер екзотичної бутафорії, органічно входять до художнього арсеналу письменника. Оповідання свідчать про явне тяжіння Аларкона до реалізму. Особливо відчутно це в деяких оповіданнях збірки «Маленькі національні історії».

Жанри малої прози в іспанській літературі ще за часів раннього Відродження набувають особливої популярності саме напередодні виникнення критичного реалізму. Починаючи з «Листів простакуватого ледаря» (1820) Міньяно, в національній літературі утверджується, наприклад, жанр нарису (сатиричний нарис, етнографічний нарис). Новою віхою на шляху оволодіння реалістичними засобами відображення дійсності стали нариси видатного іспанського сатирика XIX ст. Маріано Хосе де Ларри.

Плідно розробляючи вже сталу для іспанської літератури традицію, письменник поступово створює власну реалістичну поетику. Цю тенденцію чітко видно при співставленні двох оповідань «Офранцужений» та «Алькальд-вугляр». Обидва оповідання об'єднані спільною темою — уславлення мужності іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, але розкрито цю тему різними художніми засобами.

В оповіданні «Офранцужений» (1856) внутрішнє зіткнення романтичних і реалістичних засад особливо відчутне. Саме за законами романтичного мистецтва створено образ головного героя — аптекаря Гарсії де Паредеса, нащадка звитяжного лицаря, який прославився в боротьбі з французами у XVI ст. Не претендуючи на повноту зображення характеру свого героя, Аларкон обирає лише одну, але головну особливість його внутрішнього світу — ненависть до гнобителів батьківщини. Образ аптекаря створюється за законами романтичного жанру. Все, що оточує героя, набуває відтінку загадковості, недомовленості: дія починається холодної осінньої ночі, на тлі тьмяного неба виникають якісь похмурі обриси тощо. Сповнений таємничості й сам Гарсія де Паредес. Укрупненню образу, наданню йому романтичної неповторності сприяють також прозаїчні зовнішні деталі (герой лише аптекар у маленькому галісійському містечку, одинак і відлюдник) — це навіює читачеві думку про якісь загадкові події, що вплинули на долю Гарсії де Паредеса в минулому. Типовим для романтичної поетики б й фінал оповідання. Гордий, похмурий, самотній індивідуаліст героїчно гине, ціною власного життя знищуючи двадцять французьких загарбників. «Я зробив більше від вас усіх для визволення батьківщини», — урочисто промовляє Гарсія де Паредес, помираючи.

Водночас художня своєрідність оповідання визначається не лише вмілим використанням прийомів романтичної словесності. Тут наявні й елементи реалізму. В невеликому за обсягом оповіданні скупими, але виразними штрихами письменникові вдається створити колективний портрет героїв буремної Іспанії, передати мужність, патріотичний дух іспанського народу. Вдала щодо цього сцена, яка є зав'язкою дії. Натовп жителів Падрона збирається біля аптеки, щоб покарати «зрадника», який запросив до себе французьких офіцерів. Аларкон уникає індивідуалізації персонажів, відмовляючись від будь-яких коментарів. Чуються лише голоси героїв: жіночий вигук, дискант монаха, старечий шепіт. Репліки підкреслено лаконічні, але напрочуд виразні. Гудіння розрізнених голосів набуває єдиного звучання. Перед читачем — народна Іспанія, яка, виступивши проти гнобителів, зуміла відстояти свою честь. Неважко побачити спорідненість героїв Аларкона з історичними прототипами: з доблесними захисниками Сарагоси та з мужніми мадрідцями, що повстали 2 травня 1808 року проти французьких інтервентів. Пізніше ця тема буде розвинута видатним представником критичного реалізму другої половини XIX ст. Беніто Пересом Гальдосом у «Національних епізодах». Та вже у Аларкона зображення боротьби народу за свою незалежність часом досягає епічного масштабу.

Наявність у художній природі оповідання двох принципів — романтичного та реалістичного — призводить до того, що романтичне протиставлення — герой і натовп не несе в собі внутрішньої конфліктності. Як Гарсія де Паредес, так і жителі Падрона, які називають його зрадником, сповнені гарячого патріотизму, ненависті до загарбників.

В оповіданні «Алькальд-вугляр» (1859) переважають уже власне реалістичні засоби та прийоми зображення дійсності. Розвиткові сюжету передує невеликий вступ, що має ознайомити читача з обставинами національно-визвольної війни 1808 р. Щоб бути переконливим, письменник збагачує оповідь історичними екскурсами, використовує фактографічний матеріал. З гіркотою пише Аларкон про зрадницьку позицію правлячих кіл Іспанії, які пішли на компроміс із французькими інтервентами: було проголошено офіційну радість та ентузіазм під страхом смертної кари.

Вступ є своєрідним ескізом, який відкриває епічне полотно, де головна діюча сила — народ. Саме селяни, вуглярі та лісоруби маленького містечка Лапеси, загубленого біля підніжжя покритої вічним снігом гори Муласен, а не аристократична верхівка, яка наслідує звичаї загарбників, є рушійною силою історії. Герой як виняткова особистість більше не цікавить Аларкона. З щирою теплотою, гарячим захопленням розповідає письменник про своїх буденних персонажів. Замість романтичної піднесеності з'являються доброзичлива іронія, підкреслена повсякденність, навіть заземленість доблесних захисників Лапеси. Мало відрізняється від своїх односельців і алькальд Мануель Атієнса, який на очах у читача перетворюється зі звичайного селянина в народного героя.

Аларкон не ідеалізує своїх персонажів, навпаки, він бачить у них кумедне й величне, жалюгідне й гідне захвату. З глибокою симпатією зупиняється погляд письменника на кожній деталі побуту вільнолюбних лапесців, милуючись селянським взуттям, грубим вовняним одягом, величезними шкіряними патронташами. Ця підкреслена увага до деталей не пов'язана, однак, ні з романтичним ставленням до місцевого колориту, ні з посиленою увагою до подробиць побуту. Кожна дрібниця, кожний предмет потрібні авторові перш за все як «речове оточення». Ці описи є доповненням до характеристик персонажів, вони роблять оповідь рельєфнішою, відчутнішою.

Формуючись як самобутній письменник, Аларкон спирається передусім на гуманістичні традиції іспанської класичної літератури. Неважко знайти в оповіданні елементи, що зумовлені впливом «Нумансії» Сервантеса чи «Фуенте Овехуни» Лопе де Веги. Виробленню реалістичної манери письма сприяла і журналістська діяльність Аларкона, коли він працював над документальними репортажами. Високої публіцистичності сповнені в оповіданні авторські звернення до