Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

барву, але запах ще мали цілком пристойний. Інтар притяг їх і заходився канючити:

— Ма-а-ам, дай мені лапку…

— Досить тобі буде й крильця!

— Ну ма-а-ам!

— Не жебрай! Помий он казана, — Івина кивнула на один із двох великих, закопчених зовні казанів, поки що вільний. У другому булькала каша.

— Помиєш, тоді побачимо.

— Добре… — Інтар і так не збирався йти з кухні, поки не буде готова їжа. Узявся ретельно шкребти казана, мало не залазячи всередину, й чесно зробив усе, що міг. Мати подивилася, схвалила, звеліла почистити бульбу та моркву. Хлопчик узявся до них, раз у раз вкидаючи шматочок моркви до рота.

— Я сказала почистити, а не з'їсти! — Івина дала йому ще одного потиличника.

— Ой! — обурено заволав Інтар, не відриваючись від чищення.

— Ну от… усе… — бульби нарізав, зсипав разом із морквою до щойно вичищеного казана.

— Постав їх варитися. Помий посуд, із учора залишився, — звеліла мати. — І принеси дрів.

— Уф… Я що, восьминіг який? — забурчав хлопчисько.

— Ти зараз ним станеш, якщо не поквапишся! — гримнула Івина.

Син пирхнув:

— Аякже, в мене від твоїх потиличників зайві щупальця відростуть.

— Бракувало ще мені, щоб у тебе щупальця виросли! І так усе тягнеш! Не хлопчисько, а сорока!

— Я голодний! — він перелив у миску воду з глечика й бухнув туди тарілки й кухлі. — Ти мене не годуєш зовсім! От здохну з голоду й холоду — мабуть, і не заплачеш.

— Та тю на тебе! Не годують його! Бульбу, кажу, варити постав та до посуду берися. Горенько моє!

— Уже поставив! І посуд уже мию, — загримів син ложками в мисці. — А якщо я горенько, — заявив раптом, сам не розуміючи, на що ображений, — так і звела б мене… раніше… — потяг носом. — Коли я ще не народився…

— Ах ти, паскуднику! — цього разу хлопчисько ухилитися не встиг, Івина спіймала його за вухо та добряче наляпала по м'якому місцю. Інтар виривався й верещав так, що на галас зазирнув Орам. Став у дверях, схрестив руки на грудях, спостерігаючи.

— Івино, — зауважив нарешті, — якщо ти вирішила зарізати хлопчиська замість курчати, то закінчуй мерщій, сонце давно зійшло, незабаром люди сходитися почнуть.

Жінка вилаялася й відпустила сина.

— Я швидко, — кинула хазяїнові. — Інтаре, безсоромнику, геть звідси! І не смій іти далеко!

— Стривай, стійку протри, — звелів трактирник.

Інтар прихопив ганчірку й поплентався в залу.

Там уже сидів перший відвідувач: старий сліпий Сорот. Жив він недалечко, в одному з будинків, де здавалися помешкання, харчувався в цьому шинку ще до народження Інтара, й хлопчисько його чудово знав. На відміну від багатьох портових жебраків, Сорот був по-справжньому сліпим і пов'язку на очах носив не заради того, щоб розжалобити перехожих, а щоб їх не лякати. Одного разу Інтар поніс їжу до Сорота додому (за таке замовлення платити доводилося втридорога, але в старого зазвичай бували грошенята) й вгледів того без пов'язки… Хлопчакові потім із місяць жахіття снилися.

Коли трохи отямився, потроху випитав у матері, що то таке із Соротом зробилося. Та розповіла: очі старому випалили. Хто це зробив — міський кат чи які недруги — за що й коли, Івина не знала. Пам'ятала Сорота вже таким: сивим, сліпим старим у теплому плащі й добротному одязі. Але жебранням він не промишляв. А на що жив, нікому не було відомо та нікого це особливо й не хвилювало.

Інтар поялозив вологою ганчіркою по стійці та підійшов до Сорота. Сліпий прислухався:

— Здрастуй, хлопчику.

— Ранок добрий, — Інтара завжди вражало, як це Сорот упізнає його за звуком кроків. Іноді хлопчисько навмисно йшов навшпиньки або шкорбав ногами, але надурити сліпого не вдалося жодного разу.

— Снідати будеш, шановний? — запитав Інтар.

— Пізніше. Я… на друга чекаю, з ним разом і поснідаємо. Він мав був уже прийти сюди.

— Тут поки нема нікого!

— Я знаю. Коли він з'явиться, то підійде до мене. Хлопчику, принеси води.

— Ага, зараз! — Інтар збігав на кухню, не полінувався сполоснути кухля. Сорот йому подобався: старий ніколи не підкликав його криком, ніколи не гнівався, терпляче очікуючи замовлення скільки завгодно, і був щедрий, частенько обдаровуючи хлопчика мідними монетами.

Але сьогодні, коли Інтар приніс йому води, Сорот нічим не віддячив, крім короткого «Дякую». Він здавався стривоженим і повертав голову на кожен звук.

Трактир потроху наповнювався людом, знайомим і незнайомим хлопчиськові, однак ніхто не поспішав підходити до сліпого.

А Інтару незабаром стало не до Сорота: Івина скінчила готувати й хлопчисько розносив замовлення, а потім мати все-таки погодувала його (ніжку курячу дала, як і обіцяла, та каші досхочу) і послала на базар.

— Приправ прикупи, закінчуються вже, тільки не застрягай там, бо відшмагаю! — пообіцяла, знаючи свого сина.

— Я швидко! — пообіцяв хлопчисько, натягаючи подерту куртку (хоч і весело світить сонце, а все-таки прохолодно) й прикинув, що найближчі приятелі, Арим і Данген, однаково не викрають вільного часу раніше полудня. — Тільки грошей дай! І чого купити?

— Купи кмину, кориці, мускатного горіха й перцю гіркого, бо без цього південці нічого не їстимуть, — наказала мати, даючи хлопчиськові пошарпану сумку.

Грошей відрахувала рівно стільки, скільки треба, й ні на мідяк більше.

Інтар на це вголос гарчати не посмів, однак засмутився: от і вигадай тут що-небудь для себе… Працюєш чорно, ганяєш цілий день туди-сюди — й що за це? Дуля без маку… а часом і по м'якому місцю перепаде.

— Добре… —