Віктор Семенович Близнюк - Землянка

то принаймі вершечок цегляної башти. А зараз хмарить, і степ оповитий сивим туманом; навкруг — зовсім гола рівнина, сіра й принишкла; лиш на рудих горбках, проти тьмяного сонця, несміло пробивається перша зелень.

Від обрію й до того місця, де стоїть Вовка Троян, чорною кривулястою смугою прорізує степ глибока траншея.

Можна подумати, що це була лінія оборони. Але траншею викопали не люди, а ворожі танки. Вириваючись із кільця, німці одступали по грейдерній дорозі на Бобринець. Протягом цілого тижня, день і ніч, без хвилинної зупинки вони гнали на захід свою техніку.

Повік не забуде Вовка тих днів.

Він сидів із матір’ю в землянці, і долівка двигтіла під ними, і сяк-так зліплена стеля осипалась на голови. Він засинав під ревище танків, нестерпний виск літаків, що бомбили переправу, тріскуче грохкання снарядів. А коли прокидався — все так же ревло й клекотіло вгорі.

«Фердинанди», «тигри», «пантери», «амфібії», бронетранспортери йшли, що називається, корпус до корпуса. Мокрий сніг одразу розповзався під гусеницями. Під гарячим залізом відтавала земля, і одні машини робили заміс, другі вигортали його набік, треті все глибше й глибше вгризалися в крихкий чорнозем.

Сталева колона повзла вже по глибокій траншеї, яку сама собі викопала. Здавалося, що йдуть не танки, а сунуть по землі одні лиш хрестаті башти та розчохлені жерла гармат. Коли над ревучим потоком шугали наші літаки і на білій рівнині спухали й тріскались червонясті пухирі, — люто плювали вогнем німецькі зенітки, а колона не зупинялася, ні. Навпаки — немов гадюка, якій прищикнули хвоста, ще шаленіше плазувала з кільця.

Як знавісніла ріка, що прорвала греблю, одгримів і схлинув цей каламутний потік. Та залишився в степу його слід — чорний шрам від обрію до обрію.

Вовка повернувся обличчям проти вітру.

Тепер видно було правий берег Інгулу. Туди ж, до ріки, і тяглась вирита гусеницями траншея. А над похмурим розливом Інгулу, з одного й другого берега, нависали пошматовані ферми зірваного мосту. Неначе два скелети випинали з води кістляві руки й звали на поміч.

Вовка ще раз ковзнув поглядом по траншеї, що вела до переправи, і раптом збив на потилицю шапку. Ти ба! Щось лупате, як сич, приліпилося на краю першого прогону, де обривається міст, і позирає у воду. Деркачівська Чирва, їй-право! Що вона там згубила? А щоб ти згоріла, пройда! У річку шувбовсне — капець!

— Михо! Вставай, Михо, деркачівську оно заверни!

Циганчук все так же лежав на бруствері окопу. Лежав як убитий. Вітер загорнув на лоб білий від сивини чубчик. Зараз Мишко був схожий на старезного діда, у якого висохло тіло і глибоко запали очі. Вовці аж моторошно стало. Згадав, які страхи розказують про таких-от соньків: здрімне чоловік на сирій землі, а йому голову поверне. Або рота скривить, що й мама рідна не пізнає…

Вовка штовхнув ногою Мишка під бік:

— Вставай, кажу, бо притягне.

— Га? — стріпнувся од холоду Мишко. В очах його ще стояв туман. На одній щоці — синюваті ямки й рівчачки, видавлені бадиллям. Обличчя, покрите мохом, було якесь неживе — безкровне й водянисто-брезкле.

— Не лежи, бо дуба вріжеш, — сказав Вовка.

— Га? — глянув на нього відкритим ротом Мишко.

— От глушман! Відьму оно заверни. — Вовка показав рукою у бік мосту.

Циганчук безтямно покліпав очима і, мабуть, зрозумівши, що від нього вимагають, кивнув головою. Встав нарешті й аж захитався од вітру. Сорочечка прилипла до його кострубатих грудей, сивий чубчик, розсипавшись, тріпотів за вухами.

Тремтячи всім тілом, пішов Мишко.

— Дивись, засни там, батурою одкрешу! — кинув услід йому Вовка.

Власне кажучи, Мишко міг би й не завертати пронозливу Чирву. Він пас одну козу — смирненьку однорічку діда Оврама, яка нікуди від гурту. «Нічого, хай розімне свої кості, — сам перед собою виправдувався Вовка. — До лежачих всяка хвороба липне…»

Поки він розбуркував Мишка, вітер нагнав під брезент холоду, і в спину студило, і розбитий палець на нозі защемів. Вовка знов усівся на кураїну, та вже не міг зігрітися. Гидко нило під серцем, п’явкою ссало за душу. То нагадав про себе давній і невідступний гість — голод. Крутись не крутись, тепер він буде ссати і ссати за душу, аж потьмаріє в очах, аж захурделить у голові. І тоді обм’якне тіло, і ти, як Мишко, вже не здужаєш побороти чіпку сонливість.

«Аби хоч молочаю знайти, — борсалась уперта думка. — Молочай, молочай об коліно покачай, кулаком, кулаком, щоб побігло молоко… — Навіть відчув Вовка на язиці терпкий, гіркувато-солодкий присмак молочаю. Але думка поборсалась і тут же згасла. Де ти його знайдеш? Рано ще».

Наривав розбитий палець (сіп-сіп-сіп без кінця), дзенькав і дзенькав молоточок по скронях, не повертався Мишко, — все це дратувало хлопця. Пересилив себе — підвівся. Чирви на мосту не було. Але ні коло мосту, ні ближче сюди, на дорозі, теж нікого не видно. «От глушман! Заснув-таки! — Вовка стиснув у руці пужално. — Одбатурю, щоб знав!»

Наїжачившись, він підтюпцем подався до ріки. Шух-шух-шух, — лопотіли брезентові холоші. Шапка скакала на голові й насувалась на очі. Цвіркала вода з-під босих ніг. Важко хукнувши, зупинився Вовка над обривом. «Ну от, подивіться!» — показав комусь Вовка пужалном. Внизу, на купі сухого очерету, лежав Циганчук. А Чирва задумливо чухалась об рейку зваленої ферми. «Ось я вам зараз!» — розправив батіг Вовка. Широко розставив ноги і, як на коньках, з’їхав по слизькому схилу. Замахнувся, хотів сіконути Мишка упоперек. Але той лежав горілиць, рот був відкритий, жовтіли вигнилки передніх зубів. Вовка опустив руку. «Переверну його догори дригом». Він схопив Мишка за сорочечку, вона тріснула, оголивши запалі груди. З-під сорочки виковзнув гнучкий лускатий шнур. Вовка здивовано хмикнув: «Хе, якийсь шланг приховав за пазуху і не показує». Вже розчепірив пальці, щоб витягти Мишковий трофей, та так і захолов з протягнутою рукою. Тупий кінчик шнура ворухнувся, плюскнув чорними, як макове зерно, очками.

— Ой! Ой-йой! — цей крик, як вибух, одкинув Вовку назад. — Гадю-ю-ка!!!