Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

class="book">— Щоб і духу вашого тут не було! — кричить бородань і погрожує їм услід кулаком.

Я не без цікавості спостерігав цю сценку. Снасть у руках бороданя ніби жива. Пальці довгі, чіпкі. «Попрацювати не дадуть, — бурмоче він, — дармоїди, йолопи царя небесного!»

Він спритно в’яже канати, примоцовує їх до електричної лебідки, оглядає планктонні сітки, донні трали, якісь складні глибоководні машини хитромудрої конструкції та незрозумілого призначення, перевіряє шланги, датчики, проводи.

Несподівано він обертається до мене.

— Підходь, навчу! Кіберу це ні до чого, а людині згодиться.

Я підійшов ближче і почав уважно спостерігати. Коли чесно, то ще ніколи в житті я не бачив чогось такого.

— Тридцять три морських вузли — це перший ступінь нашого ремесла, — сказав бородань ніби сам до себе. — Ось ці два троси, — голос його зазвучав сильніше, — зв’язані прямим вузлом, це означає, що розв’язати його непросто, коли затягнеться. Якщо троси товсті, то треба неодмінно вставити клевант, бачиш? А ось рифовий вузол розв’язується швидко…

І він показав мені, як в’язати канати, як кріпити трос до скоби дрека; дізнався я також, що таке рибальський штик, найтови, бензелі, талрепи.

— Мене звуть Енно. — І він подав мені руку.

— Гліб, — назвав я себе. — Журналіст.

— Тут усе справжнє, — похвалився Енно, — фали, гордени, шлюпбакштанги, шкоти, стеньги, щогли — усе з природного матеріалу. Прядиво, рангоутне дерево, сталь. Де ще побачиш таке? Дехто бурчить, звісно. Не без цього… Та чи мало диваків на світі, га?

Повз нас прошмигнув невеличкий голубий кібер. Енно гукнув його назад, діловито огледів, потім запитав:

— Ану, скажи, друзяко, як в’язати шкентель з мусингами?

Кібер заблимав і замислився.

— Відповідай, коли старші питають.

— Не знаю, — простодушно зізнався кібер, — прошу вибачити.

— Все гаразд, — сказав Енно, — справний. Я їх, лебедиків, іноді перевіряю: коли починає вигадувати, значить, списуй з корабля.

— А без вас вони упоралися б?

— Може, і впоралися б, але я не дуже даю їм експериментувати. У них інший спосіб мислення, та й з практичними навичками біднувато. Боюся, наплутають.

Ми ще довго говорили, і я впевнився: хто-хто, а Енно не відмовився б побувати на острові! Того дня ми вийшли з ним в океан на вельботі. («Гондвана» всю ніч прямувала на південь, а тепер зупинилася над підводною долиною, про яку майже нічого не знали: важко було взагалі говорити про її курс; далі плавання «Гондвани» нагадувало броунівський рух).

Вельбот був чарівно тихохідний і ненадійний. Проте Енно так розхвалював його морські якості, що я мимоволі спробував поглянути на нього іншими очима. І крихітна мрія про острів злилася віднині з вельботом Енно: нічого іншого мені й не було потрібно.

…Ми йшли із швидкістю близько двадцяти вузлів і невдовзі опинилися в смузі прозорої блакитної води, теплої, наче молоко щойно з-під корови. Метрів за сто від нас почувся плюскіт.

— Пощастило! — вигукнув Енно й одразу ж узявся налаштовувати линву з чималим гачком (єдиний дозволений пристрій для лову).

На гак він насадив макрель і тримав її напоготові. Вельбот він вів так обережно, що це стало схожим на справжнє полювання.

Тепер я розглядів: попереду, зовсім поряд з нами, куняла велетенська манта.

Скат завмер, розпрямив крила, і його пласке голубувате тіло видавалося неживим, млявим, безвільним. Лише вирячені очі, як я помітив за мить, очікувально-сторожко і нелячно роздивлялися нас і нашу немудрящу снасть. На наживку цей звір кинувся стрімко й жадібно.

Макрель, насаджена на гачок, ледве встигла попасти у воду за два метри від борту, поряд із розпластаним тілом, над яким мерехтіли блискітки світла від легеньких хвильок. Морський чорт ухопив гачок з рибою, і линва почала розмотуватися так блискавично, що я перелякався. Ривок. Волосінь натягнулася, і її повело вбік. Вельбот клюнув носом і пішов на повідку в упольованого нами ската. Нас розвернуло трохи проти вітру. Ще ривок. Линва змінила напрямок. Борт заскрипів, наша посудина нахилилася, і нас затрясло: ніби у воді швидко і нерівно завертілося велетенське зубчате колесо. Ні, риба не тягла нас уперед чи назад: скат, напевне, не мав аніякісінького бажання катати нас задурно. Він вибрикнув, наче розлючений огир. Ми не бачили його, і тому здавалося, що трос сіпався сам по собі, з чудернацької забаганки якихось сил, які досі чаїлися у безодні океану. Мені стало лячно. Хто знає, що там, у непроглядній похмурій глибіні справді коїться? Чи не станемо й ми чиєюсь здобиччю?

Ще кілька нестерпно довгих хвилин. Скат поринав дедалі глибше.

— Вилов не на наші зуби, — сказав Енно і почав натоптувати люльку, як справжнісінький морський вовк з кіно. Скат зманеврував, знову шарпонув за линву, Енно не встояв на ногах — і люлька полетіла за борт. Вельбот нахилився так, що мало не зачерпнув бортом води. Тоді Енно дістав з футляра широкий ніж і полоснув по натягнутій, наче струна, линві. Позбувшись тягаря, кінець її стьобнув по борту батогом.

Наше полювання було невдалим, проте мене це не засмутило. Енно здавався чародієм, єдиною людиною, котра ще має хист управлятися з човнами, вітрилами, якорями та іншими атрибутами морської давнини. Я сказав йому:

— Тільки два засоби пересування підходять тобі, Енно.

— Це ж які?

— Вельбот і машина часу.

…Вечір. Тепле пустельне море. Воно заснуло. Ми стоїмо на якорі: внизу ледь світиться глянсувата вода, над нею височіє простора палуба, освітлена яскравими вогнями кают. А над головою — незгасні вогні зірок, їхнє проміння приходить з усіх куточків простору та часу. У безмежжі простору світло від них мчить незнаними шляхами, бо ті шляхи, що їх виміряли й вирахували астрономи, вже стали давньою давниною, поки небесні вогні сягнули нашого зору.

Майже опівночі подув рівний дужий