Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

було. Тепер, біля яскравого вогню, товариші могли ще краще його розглянути. Його молоде і вродливе обличчя пашіло здоров’ям і дихало привітністю. Ясне волосся було коротко обстрижене, вуса підкручені за останньою модою. У блакитних очах, опушених світлими віями, світилося стільки непідробної доброти, що їх погляд волею-неволею настроював усіх прихильно до їхнього власника.

— Ух! — мимоволі зітхнув він, витягаючи ноги перед мінливим вогником.

— Утомився, либонь. Ну, звідки ж тепера їдеш? — спитав пан цехмайстер, наповнюючи свого кубка.

— Тепер просто із Кракова.

— Ну, а ще де бував?

— Де нас лиш не було! Був у Львові, був у Варшаві, був у Нюренбергу, в німецькій землі.

— Ну й що, від усіх цехів свідоцтва є?

— Тут вони! — вдарив себе Мартин по правій стороні грудей. — Принаймні недарма тинявся по чужій землі.

— Ех, щасливий же ти, брате, — зітхнув молодий, — так ти вже не сьогодні-завтра майстром будеш.

— Бог дасть, а добрі люде допоможуть, — усміхався Славута.

— От би лишень штуку misterium[4] гаразд зробив, — із гідністю зауважив пан цехмайстер, погладжуючи коротку бороду, — а там вноси вступне[5], справ соllаtіо[6], а ми тоді враз приймемо у цехові братчики!

На обличчі Славути мигнула весела і лукава ухмилка, яка, здавалось, казала: ну вже, щодо штуки misterium, то є в мене така, що вам і не снилася ніколи!

— Що ж діється у нашому Києві? Ви мовчите, нічого мені не розповідаєте? — звернувся він до сусідів спокійним голосом, але в очах його мимоволі зблисло якесь нетерпляче очікування.

— Та що ж у Києві? Нічого доброго. Все, як було, тільки пан воєвода нам прикрість великую учинив, — знову провів пан цехмейстер по бороді, — та й таку прикрість, що і не знаємо, як чинити. Знаєш, там за містом, милі дві, на горі, біля Золотих воріт{3}, де наша польна сторожа стоїть, коло руїн святої Софії{4}, велів він між старих валів слободу заселити та й привілеї[7] тій слободі на тридцять чотири роки видав. Такі вольності дав, що куди там! Ні капщизни[8] їм, ні варового[9], ні солодового[10]… Ну й кинулися усі шинкувати, а тепера от виходить, що кому пива чи меду треба, дарма, що до міста далеко, що йти небезпечно, а все у слободу тягне.

— А як же війт[11] наш? — спитав Славута, намагаючись надати своєму голосу цілком байдужого тону, але, попри це, все-таки здалося йому, що молодий його товариш лукаво і з насміхом глянув у його бік.

— Ге, війт наш добрий! Дай йому боже доброго здоров’я і довгого віку! — пан цехмайстер звів очі до стелі. — Все робить, що може. Стоїть за наші старожитнії звичаї, але скрутно йому проти воєводи, вельми притисливим воєвода став. Це все, бач, за новими звичаями, а тепера такі звичаї настали, що можуть наше майтбурське[12] древнє право{5} і так, і сяк перевернути! — перекинув він із досадою порожнього кухля догори дном і з силою стукнув ним по столу. — Отак-то! За нашого часу не так було, а тепер!.. — він не договорив і сердито махнув рукою начебто хотів сказати цим: не варто й говорити про наші часи!

Присутні замовкли.

А зимове сонце опустилося вже зовсім низько і заливало тепер вогненним світлом дрібні шибки вікна.

— Одначе пора! — підвівся Славута. — Кінь уже перепочив, а у Києві треба до вечора бути. Ви куди, панове?

— А в Київ же, теж у Київ.

— От і чудово! На, Лейзаре, тримай! — крикнув він весело, кидаючи жиду на прилавок срібну монету.

— Постривайте, куди ж ви поспішаєте? — вийшов Лейзар з-за прилавку, поважно кланяючись гостям. — Ще ж і сонце не сховалося, а такими славними кіньми, ой-вей, можна і за півгодини доскакати.

— Ні, ні, пора! — рішуче заявив Славута.

— Пора, а то, либонь, і через мійску браму[13] не пропустять, — вирішив і пан цехмайстер, поволі підводячись і розплачуючись із жидом.

Небо усе рожевіло… Рожеві відблиски падали і на сусідні гори, і на далекий Дніпро, і на сніжну пелену, що покривала дорогу. Маленький морозець затягнув тонким шаром льоду великі калюжі, які стояли де-не-де. Хлопчик підвів вершникам коней, гості швидко вистрибнули в сідла і, кивнувши привітно жидові, що стояв на порозі, широко розчинивши двері та ревно, майже до самої землі, кланяючись, помчали у напрямку Києва.

* * *

Розмова не клеїлась. Старий цехмайстер похмуро мовчав, заглибившись у свої невеселі думки. Мовчав і Славута, — тільки його очі нетерпляче вдивлялись у далечінь, намагаючись розглянути на ніжно-ліловому крайнебі обриси київських башт і стін. На його обличчі блукала неясна щаслива ухмилка, він кілька разів стискав шпорами[14] свого