Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Спершу він ніяк не може отямитись, а тоді намагається відтворити звичний ранковий ритуал: умитися, вбратись і поснідати, перш ніж вийти з дому. Та зібратися виявляється непросто. Машиніст безпорадно тиняється по хаті в пошуках таких звичних речей: свіжої сорочки, кави, кавника, масла, цукру, сірників. Він уже встиг звикнути, що все це готує для нього Броніслава, яка прокидається раніше, накриває стіл до сніданку й акуратно складає все необхідне біля миски з теплою водою для ранкового вмивання. Й ось виявляється, що хліб зачерствів, масло вкрилося пліснявою, сир закінчився, кава вивітрилась, а весь одяг безнадійно брудний. Фелікс бере до рук кавник, зазирає всередину і бачить закам’янілі вчорашні фуси. Його дратує, що Броніслава не помила кавник учора. Він ставить його на стіл, а зі столу на підлогу сиплються крихти. Фелікс підходить до вікна, кілька секунд стежить за чоловіком, котрий поспіхом перебігає вулицю, притримуючи капелюха на голові й озираючись, чи не їде ззаду бричка. Чоловік зникає за рогом. Фелікс обертається до заставленого брудним посудом столу, рішучим рухом змітає з нього все, переступає через уламки посуду, обсмикує на собі не вичищений від бруду вчорашній одяг і вибігає на вулицю. Спершу ноги несуть його звичним маршрутом, на двірець, де Фелікс працює. Але, так і не дійшовши до будівлі вокзалу, він раптом розвертається й біжить у протилежному напрямку.

— Моє поважання, пане Феліксе, доброго ранку! — кричить йому навздогін двірник, котрий уже вдруге за ранок замітає привокзальну площу, та Фелікс не озирається і не зупиняється викурити з ним папіроску, як зазвичай.

Так само, як чоловік, за котрим він нещодавно спостерігав із вікна, Фелікс притримує капелюха на голові та швидкими рішучими кроками йде через вулицю. Він не озирається по боках, суне навпростець, не оминає перехожих, рухаючись зі застиглим зосередженим виразом на обличчі. Дівчата злякано тікають йому з дороги, літні пани осудливо зиркають, коли він зачіпає їх ліктями, та Фелікс нічого цього не помічає. Він зіскакує з підніжки кінного трамвая ще під час руху, перебігає вулицю, не зважаючи ні на що, і мало не потрапляє під копита трамвайних шкап, які злякано харапудяться і шарпаються вбік. Візник, а за ним і кондуктор синхронно свистять. З вікна вагона вихиляється літня пасажирка, щось кричить Феліксові навздогін, Фелікс чує лише фрагменти фрази і «най би його» та «гет подуріли», а сам біжить далі, повертає і вже незабаром бачить перед собою будинок Головної пошти.

Він роззирається у просторому вестибюлі, посеред якого застиг у величній позі поважний вартовий із високою шапкою австрійського возного та з відзнакою — жовто-чорним бончком із вишитими на ньому ініціалами, — з хрестом багаторічної вислуги в цісарсько-королівському війську на мундировому довгому сурдуті з двома рядами вичищених «на ґлянц» ґудзиків і з вусами «на шторц». Вартовий озирає Фелікса з ніг до голови і переступає з ноги на ногу, ніби дивуючись, куди так поспішає цей розхристаний чоловік. Фелікс на мить зупиняється, віддихується, а тоді заходить у масивні дерев’яні двері праворуч, стає в чергу. Перед ним роззирається на всі боки гімназист у новенькому мундирі з крамниці Зайдлека, що біля прохідної брами на площі Святого Духа, де працює продавчинею апетитна маленька чорнявка з ямочкою на підборідді, до котрої свого часу Фелікс нерівно дихав. Гімназистові хочеться, щоб усі побачили його чорну високу шапку з морою — хвилястою, вишитою золотом емблемою гімназії «G IV», — помітили його рукавички ґлясе, які ще пахнуть, як усі нові речі; тож він роззирається навсібіч, поправляє шапку, в якій йому явно надто гаряче, а потому витягає зі сумки газету і голосно шурхотить сторінками. Фелікс зазирає через плече йому в газету і машинально пробігає поглядом по сторінці оголошень. «Пристійний кавалєр, на становиску, бажає при помочі переписки познайомитись з моральною, молодою, зграбною та з гарним личком панною. Про посаг не ходить. Виміна знимок конечна. Адресувати в редакцію “Неділі” під “Самітний”». А під ним — іще одне: «Оженюсь із молодою, гарною і господарною панною. Посаг неконечний. Письмо і світлину прошу слати до редакції».

Феліксову увагу привертає найдовше оголошення. Його подала жінка, котра загубила косу «вартости 12 корон», коли переходила вулицями Академічною, Галицькою, Кілінського, а потому Кароля Людвіка. Фелікс уперше за цей ранок мимоволі усміхається й уявляє собі цю невродливу та неуважну Сальку Г., мундантку, котра стратилася на косу, але так і не встигла похизуватися нею перед кавалерами. А потім у розпачі віддала ще немаленьку суму, щоби надрукувати оголошення в ранковій газеті. Фелікс згадує густе волосся своєї дружини — волосся кольору кавової пінки, лише ледь-ледь світліше за колір самої кави вже після того, як пінка опаде. Кілька пасем завжди вибивалися з-під білого капелюшка. Думає про сукню кремового кольору Броніслави, намагається пригадати, скільки гачечків йому доводилося розстібати на тій сукні, перш ніж зняти її ввечері, і як із кожним гачечком зростало бажання торкнутися нарешті теплого та пахучого тіла дружини. На якусь мить Фелікс забувається, поринає у мрії, а потому згадує про мету свого приходу і знову нахмурюється. Коли надходить його черга, він зосереджено слинить олівець, виводячи літери для оголошення, і старанно обдумує кожне слово, бо заплатити за нього доведеться щонайменше десять крейцерів. На мить замислюється, як описати колір її волосся, бо «пінка від кави» — це аж три слова, та й не відомо, чи зрозуміють таке порівняння, — тож пише просто: «Шатенка». Про косу дружини вирішує не згадувати.

Галина народилася за годину до півночі 18 серпня 1969 року. Того самого дня, точніше, тієї самої ночі, тільки на двадцять один рік раніше, в київській в’язничній лікарні було виписано довідку про смерть її дідуся, українського полковника, полкового командира Січових Стрільців, засудженого на 5 років ув’язнення в Парижі, позбавленого австрійського громадянства у Відні, ласого до молодих моряків і вродливих жінок клієнта паризьких борделів, шпигуна англійської та французької розвідок, симпатика ОУН, ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа.