Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

морок зависнув, якусь мить поклубочився, набуваючи форми. З’явилися ноги й доторкнулися до підлоги. Сягнули потрібної довжини пальці рук і заблищали полірованими нігтями. Він хитнув головою, і довге волосся розсипалося по спині. Він став навшпиньки — упевнився, чи зручні гостроносі черевики. Потерті джинси, розстебнута куртка, а на грудях — золота зірка амулета.

Перевернена.

Він собі подобався…

— Гу-у-у…

Він різко оглянувся.

— Гу-гу.

Він усміхнувся.

— Хто це тут у нас? — поспитав лагідно.

Обіч, у дерев’яному ліжечку з брязкальцями, нанизаними на стрічку, натягнуту між гратчастими бильцями, лежало дитя. Воно смоктало кулачок та витріщалося догори, хоч помітило його лише тоді, коли він схилився над ліжечком.

— Маленька людинка, — всміхнувся морок, який став чоловіком. — Як тобі тут живеться?

Він потішив малюка своїм амулетом і раптом самовдоволено вищирився:

— Й од чарівників, і від доброї феї.

Він зірвав амулет, але той умить виріс знову на його жилавій шиї, помахав ним над малюком, котрий потягся до нього рученятами, та загугукав.

— Не хвилюйся, це вже твоє.

Зірка амулета перетворилася на чорну краплю глупої ночі, й він розчепірив пальці.

Крізь сорочинку, крізь тільце — просто в душу.

— Бережи його, — промовив він. — Адже я по нього прийду.

Він випростався, підійшов до вікна й відчинив його. Потім став на підвіконня й стрибнув униз. Приземлився позаду жінки, що поспішала на роботу.

Один із Дияволів знову опинився в земному світі.

В тому світі, де я народилася.

Розділ 2

Диявол моргнув до дівчини, котра посміхалася йому, вийшов із трамвая та попростував через сквер до щойно зруйнованих фасадних стін та наново зведених старовинних будинків.

— Вітаю, — кинув консьєржці, що звела на нього очі, коли він зайшов у під’їзд.

Вона кивнула:

— Ви у дванадцяту?

— Розумничка моя, — всміхнувся він.

— Йому лист. Передасте?

— Авжеж, — усміхнувся він.

Диявол узяв конверта й кілька рекламних буклетів, пройшов сходами та викликав ліфт.

У кабіні він натис кнопку п’ятого поверху і, розтираючи між пальцями конверта й листівки, що сипались додолу різнобарвним конфетті, запитав:

— Чи ти на мене чекаєш? Чи встиг скучити за мною?

Він вийшов із ліфта, зупинився біля дверей, схилив голову й прислухався:

— Схоже, що ні, — відповів сам собі й випростався, коли Камінний Воїн відчинив йому двері.

— ХТО? — останній Камінний Воїн.

— Доповідаю! — посміхнувся Диявол.

— Ні!

— Так, люб’язний мій, так. — Один-єдиний змах довгого кучерявого волосся задля того, щоб, переступивши через Воїна, що рухнув купою каміння, пройти до вітальні темної Вітчимової квартири. Назустріч безликим почварам, що вибігли прямо на нього, мов сторожові пси.

— Ха, — мовив Диявол. — Як цікаво.

І він випустив із-під куртки чотири вогненні істоти.

Почвари й істоти повільно кружляли одне біля одного, ладні нищити та битися аж до власної загибелі. І зруйнувати в цьому бойовиську весь навколишній світ.

— Нумо! — говорив істотам Диявол. — Покажіть, на що ви здатні! Я хочу бачити полум’яний танок!

Раптом із надр свого помешкання вийшов Вітчим.

— Стривай, — звернувся до нього Диявол. — Нехай вони…

Але Вітчим був надто радий бачити його. Він розкрив обійми й ступив назустріч Дияволові. Це Вітчим.

— Здоров будь.

— Здоров, — усміхнувся той. — Чи ти радий мені?

— Радий.

Розділ З

Вони сиділи один супроти одного за порожнім столом серед такої затверділої темряви, що її не могла розсіяти навіть вогненна плоть істот позаду Диявола.

— Я лишень посланець.

— Я