Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

Став секретарювати в нашому земському суді молодик з канцеляристів цивільної палати; хоч би там що, а губернський секретар. Отож, як потрібну людину, ми давай його запрошувати. На першому з'їзді, ото в Тимофія Васильовича… ні, брешу, — в Петра Степановича — дивимося — він увіходить… Тож-бо то й жаль бере! Росту й статури порядної, трохи накульгує, проте в бланшевих китайкових широких штанах; камізелька з червоної аладжі, в білій — добре зібраній — маніжці; блискучі перлові на ній ґудзички й шпилька з парсуною мухи — звичайної, але так натурально зробленої, наче оце вона жива прилетіла й сіла; сюртучок на ньому блакитного камлоту, гарно пошитий, нарозхрист; з усього видно, що сей чоловік бував у губернському місті серед луччих людей. Стривайте, до чого се я згадав його?..

Ага! І ось така людина ввійшла меж нас і… кив, кив головою на всі сторони — і сів собі на першому, що трапився йому, стільці, не давши господареві й припросити себе, щоб сів. Не забудьте, що тут було дам та дівиць десь двадцять з лишком, і багато йому вже знайомих, а він ані до жодної не підійшов. Як не вірите, — спитайте в тих, що там були, всі вам те ж саме скажуть. Так ось — теперішня політика в губернських містах!.. Що ж? Сього ще мало. На нього дивлячись, і наша молодь його слідом іде, і хоч ти розрекомендуй, що се, мовляв, моя дружина, а се, мов, мої дочки, — хоч би там що! Підійде до самого носа господині і бачить же, що вона зняла вже рукавичку й, либонь, руку простягнула, — ні! Він кивне головою — та й по всьому! Бідні наші панночки! Хоч цілий день просидить у рукавичках, ніхто не потурбує! От тобі й політика.

А поводження?.. О! Поводження вивелося… Я на все буду вам, — як висловлюється мій старший онук, — буду подавати факти. Обідав я в губернському місті в мого давнього приятеля, що живе там, а може, й ви його знаєте, — Йосипа Дмитровича… І що ж? За весь обід хоч би раз устав, та обійшов гостей, та припросив, щоб більше їли й пили; і коли правду казати, так і тих, що коло нього сиділи, не просив об тім, сам же їв пресправно. Перше, бувало, коли в нього обідають гості, то він і не присяде, все обходить та, знай, припрошує; і се з'їж, і того підсип, і сього випий. Одне слово, з душі верне, а він благає, а він підсовує, а він підкладає: обгодує, бувало, й упоїть… Я, тепер сидячи в нього за обідом, сподіваючись колишнього поводження, з деякими стравами й чарками пасував, жду: ось господар устане, підійде, припросить… Де там! А через те й устав, добре-таки зголоднівши. Надалі такий не буду. Поставив собі за правило: що подають, — їм і п'ю, не дожидаючи, щоб господар просив, і завсіди вдоволений. А що треба приладновуватися до звичаїв світу, або, — як кажуть онуки, — йти за віком, то і я, порадившися з жінкою, скасував і в себе всяке поводження. На нас дивлячись, і в сусід його скасовано. Пішли нові звичаї.

А чи не за наших днів світ став мінятися? Де там!.. Сімдесят літ живу на світі й скільки бачив змін! Матінко моя!..

Якось-то ми з жінкою погиргалися. Залишившись на самоті в своєму кабінеті, я вдався в меланхолію і став порівнювати, як то бувало перше й як воно йде тепер, як поводилися мій батенько з матінкою, як вони були їм покірні і як, навпаки, живу я, син їхній, з своєю жінкою, і вже не вона мені, а я їй скоряюся. Се затягло мене в глибину бувальців життя мого; віддавшись спогадам і порівнюючи минуле з давноминулим, а теперішнє з усім, що було давнім, я побачив велику різницю. Здивування моє підштрикнуло мене викласти все на папері, себто описати найголовніші періоди життя мого й найцікавіші епохи або случаї, що зо мною траплялися.

Хай се буде старим за насолоду, а молодим на повчання.

Починаю спочатку, себто з самого дитинства мого.

У наших батенька й матінки нас, дітей, усього було: Петрусь, Павлусь, Трохимко, Сидірко, Охрімко, Юрась та Софійка, Вірка, Надійка і Любка; шість синків-молодців та чотири дочки — разом десять штук… Ми, сини, діставали імена по-тодішньому, за тим днем, коли народжувалися; а дочок батенька бажали мати по числу добродітелів і почали з премудрості — Софії… Втішалися, що бодай наприкінці подружнього їхнього життя з'явилася в них Любов. Та хоч би що, а матінка все запевняли, що в них повинен бути ще син; коли ж батенько заперечували сьому, що вже й так досить і що не годиться проти натури йти, то матінка, не розуміючи нічого, бо російської грамоти не знали, стояли на своєму й навіть об'явили, буцім вони видиво бачили, що в них буде, мовляв, син, котрого слід назвати Дмитриком. Батенько повірили були матінчиному видиву, та коли минуло кілька тижнів, стали заперечувати, мовляв, матінці явилося неправдиве видиво. Матінка плакали (вони були дуже слізливі: тільки почують щось сумне, страшне або проти їхніх почувань та волі, одразу ж у сльози вдаються; така вдача була в них) і запевняли, що достеменно має бути в них син, та батенько рішуче сказали: «Се в тебе, душечко, мехліодія!» — так батенько називали меланхолію, котрій приписували всі нездійсненні вигадки. На тому й скінчилося примноження нашого сімейства на користь добробуту нашого.

Правду сказати, не всі синки були молодці; один із нас, Павлусь, був горбатий, бо недоглянули няньки, котрих за кожним із нас було по дві, через те що батенько були багатий чоловік. Павлусь якось-то зашпотався й упав з ганку, а ґанок був високий: з нього один тільки наш Сидірко — ой, та й спритна ж то був штука! — міг стрибати; отож самі можете уявити, який він був високий! Так ото з сього-таки ґанку Павлусь покотився додолу й увередив себе. Няньки тоді не сказали матінці, а вже на п'ятому році його віку побачили, що в нього горб росте позаду. Дісталося ж тоді нянькам!