Фоззі - Червоні хащі

купував його як блакитну ялинку, та виросла звичайна зелена. Не відразу, проте виросла. За нашою домовленістю, там поруч нічого не саджали. Додали пару вишень на задньому дворі, а спереду була тільки вона.

Щороку ми її наряджали у дворі, — в хаті Марія дозволяла тільки вітки, бо й так місця мало. Де та шабатурка з іграшками? Мабуть, десь у сараї. Навіть брехати цим не доведеться: не знаю, та вже й не дізнаюсь. Але вони мали свої іграшки. Розбудивши родину, господар наказав усім швиденько наряджати ялинку, яку він поставив замість столу, посунувши того до стіни.

Я пив чай, стоячи в кухні, й щосили намагався нічого не помічати. Перед тим поставив біля дверей чемодан, із яким ми кілька разів їздили на море — либонь іще в сімдесятих, — і чекав. Чверть на восьму прийшов Василів син, навіть не попросив пробачення за те, що спізнився, взяв мою валізу, пробурчав: «Я в машині», — й пішов надвір.

— Ну шо, отєц? — відірвався від яєчні новий господар, витер руку десь позаду себе і простягнув її мені. — Бувай.

І знову вибору не лишалося: моя рука сама собою простягнулася назустріч. Устрягла і дружина:

— Ви не хвилюйтеся, все буде хорошо, якщо якісь вєщі ваші будуть потрібні, ми їх викидати не будемо, в сарайчику полежать, відправим.

— Я не хвилююся, — збрехав я і вийшов, не обертаючись. Але, сідаючи до машини, все ж таки не втримався і подивився у вікно. Тепер, коли дерева не стало, з вулиці було добре видно, що там. Діти наряджали ялинку, стоячи на табуретах, а батько стовбичив за ними, їв і щось пояснював, указуючи виделкою, куди що вішати. «Певно, паркан зведуть, — подумав я, — такі люди не можуть жити без високих парканів». І ми поїхали.

— Шо, батя, стрьомно, небось? — запитав мене сусідів син, коли ми виїхали зі села.

— Чого?

— Ну, дом родной покидать.

Серьожа вчився в мене (всі тутешні діти ходили до нашої школи), та нічим особливо не вирізнявся, хіба що батьковими щоками. «Кугутьо», — казала колись моя мати і була права. Кугутьо… Він навіть забув, як мене звати, тому я вирішив нічого не відповідати, лише зробив радіо гучніше, хоча там і передавали «Песнярів», яких я ніколи не любив.

* * *

Тоді я ще не знав, що спочатку селище називалося Білі Хащі. Мабуть, назву обирали довгою зимою, бо що тут біле? Ліс та болото. Так собі село й жило століттями — Білими Хащами. Коли комуністи запанували тут на початку двадцятих, почали перейменовувати все, що на очі потрапляло. Так з’явилися численні Чапаєвки, Жовтневі, Травневі та Ленінські.

Мабуть, у якогось комісара тоді фантазії вистачило тільки на те, щоби поміняти колір: були Білі Хащі, стали — Червоні. Між іншим, дивно, що Білу Церкву тоді не перейменували на якийсь Кіровськ, бо Червона Церква — то було би занадто. Місцевим у Хащах, напевно, все було однаково, інакше повернули би селу історичну назву на початку дев’яностих, коли червоні ще не оговталися від поразки й коли ще можна було.

Я закуняв. Ніби на хвилинку, аж раптом Василів син сказав: «Под’єзжаєм», — і я побачив невеличкий з’їзд із дороги, навпроти якого стояло декілька пам’ятників. Так у нас скрізь: спочатку їздять п’яні на свята, а потому ллють сльози за загиблими, п’ють і їдуть знову. Водій перехрестився тричі, а тоді обережно повернув на ґрунтову дорогу. Сніг закатав вибоїни «заподліцо», та дорога все одно була погана. «Ох, мабуть, це ще ті хащі», — сказав я собі, намагаючись угамувати паніку.

Може, наказати цьому телепневі розвернутися, поїхати додому та повернути собі свою хату, віддавши покупцям їхні кляті долари? Та ні… Я певен, що новосельці грошей назад би не взяли і ялинки на місце би не приростили. Підписався — відповідай. Тому я не смикав сусідського сина, а міцно обома руками взявся за сидіння, стрибаючи разом із машиною по ямах. Буду вважати, що це — як візит до дантиста: що швидше зайду, то швидше вийду. Все одно куди.

Дорога вивела на якийсь занедбаний хутір, після нього знову пірнула в ліс і нарешті виїхала на більш-менш нормальну вулицю. Я розгледів крамницю, прикрашену новорічними гірляндами, потім ніби якась розливайка, біля якої ми повернули — знову наліво.

«О, нам туда», — сказав Сергій, показавши мені рукою на вказівник: «Табір «Сонечко»». Я вже знав, що за радянських часів тут відпочивали діти. Про це розповідала жінка, з якою я розмовляв по телефону, з’ясовуючи деталі. Потім кілька років піонертабір стояв закинутий, аж поки місцева влада вирішила зробити тут будинок престарілих.

Я тоді малював в уяві купу маленьких будиночків у сосновому лісі на пагорбі, та дорога вела вниз. І зовсім скоро ми приїхали: ніякого лісу, тільки звичайні дерева та кущі обабіч дороги. Майже нічим це не відрізнялося від нашої… Добре, нашої колишньої вулиці Інтернаціональної. І де ж тут хащі?

Праворуч було чи то поле, чи то пустир — узимку не розбереш, а ліворуч серед кущів виявилися зелені ворота, на яких великими білими літерами було написано: «СО ЧКО». Мабуть, «НЕ» десь відпало посеред буремних часів. Серьожа, звичайно, не втримався:

— Єслі «С» отломать, совсєм красіво будєт, — сказав він і натиснув на клаксон, а я тільки фиркнув, виявляючи незадоволення. — Тут хорошо, Васільєвіч, — примирливо промовив Сергій і знову натиснув на сигнал, уже довше.

— То лишайся замість мене. Три місяці пансіону включено.

— Та нє, — засміявся він, — мнє єщо рано.

— А мені в самий раз, — відповів я, намагаючись не допустити жалісного тону в голосі.

Ворота нарешті відчинилися, якась жінка з незадоволеним червоним обличчям, упираючись плечем, їх розтулила, посунувши сніг, і ми заїхали.

* * *