П'єр Буль - Міст на річці Куай

церемоніал, сповнений стриманої гідності. По добрій розвазі він вирішив вручити неприятельському полковникові, посланому приймати його капітуляцію, револьвера, якого носив на поясі, — це й буде символічним виявом його скорення переможцеві. Він багато разів відпрацьовував цей жест, аж поки впевнився, що зможе легко відстебнути кобуру. Потім надягнув свій найкращий мундир і звелів підлеглим, щоб вони також причепурилися. Відтак вишикував полк, наказав скласти в козли зброю і сам перевірив, щоб козли стояли в одну лінію.

Спершу з’явилися рядові солдати, що не володіли жодною європейською мовою. Полковник Ніколсон навіть не поворухнувся. Згодом приїхав на ваговозі якийсь капрал і на мигах показав, щоб англійці поскладали зброю в кузов. Полковник заборонив своїм воякам робити бодай один рух. Він домагався кого-небудь зі старшого командного складу. Проте ні старших, ні молодших офіцерів на місці не виявилось, а чого він хотів, японці не розуміли. Вони розлютилися. Солдати погрозливо підступили ближче, а капрал хрипко загорлав, показуючи рукою на складену зброю. Полковник звелів своїм людям залишатися на місцях. Японці наставили на них автомати й почали грубо штовхати полковника. Проте це не вивело його з рівноваги, і він ще раз повторив свою вимогу. Англійці стурбовано перезирнулись, і Кліптон уже був подумав, що так їхній начальник з любові до формальнощів підведе їх усіх під розстріл, аж тут вигулькнуло авто з японськими офіцерами. Один з них мав майорські відзнаки. За браком кращого полковник Ніколсон вирішив здатися йому. Він скомандував «струнко!», козирнув за всіма приписами статуту, зняв з пояса кобуру з револьвером і врочисто подав її японцеві.

Майор перед таким подарунком спершу вражено відсахнувся й видимо розгубився, але врешті зайшовся гучним реготом; інші японці теж засміялися. Полковник Ніколсон знизав плечима і набундючився. Все ж таки він наказав своїм солдатам поскладати зброю в машину.

Протягом усього періоду перебування в сінгапурському таборі для полонених полковник Ніколсон вважав за свій обов’язок на зло безладним і метушливим діям переможців зберігати англо-саксонську коректність. Кліптон залишався при ньому і вже тоді почав запитувати себе: проклинати йому свого командира чи молитися на нього?

Внаслідок розпоряджень, які він віддав, щоб своїм авторитетом ствердити і ще більше підкріпити накази японців, вояки його полку поводилися добре, зате харчилися погано. Мародерство, себто крадіжка консервів та іншого харчу, до якого полонені з інших полків, непомітно від конвою, а то й з його мовчазної згоди, вдавались у бомбардованих околицях Сінгапура, становило вельми цінний додаток до їхнього нужденного раціону. Але такого грабунку полковник Ніколсон не допустив би ні за що в світі. Він доручив офіцерам проводити з підлеглими бесіди, осуджувати негідні вчинки й роз’яснювати, що англійський солдат доб’ється пошани у своїх тимчасових переможців лише своєю бездоганною поведінкою. Контроль за виконанням цих настанов здійснювався періодичними обшуками, ще доскіпливішими, ніж «труси» конвоїрів.

Такі бесіди про обов’язок вояка бездоганно поводитись у ворожій країні були не єдиним прикладом суворих порядків, які командир запровадив у своєму полку. На той час полонені не були обтяжені працею — японці тоді ще не затівали якоїсь будови в сінгапурському передмісті. Переконаний у шкідливості неробства для самопочуття війська і потерпаючи, щоб не занепала мораль, полковник склав програму занять для заповнення дозвілля. Він зобов’язав офіцерів проробляти з солдатами розділи військового статуту, влаштовував екзамени і тих, хто добре встигав, нагороджував дипломами за власним підписом. Ясна річ, багато часу відводилося на вивчення дисциплінарного статуту. Знов і знов на цих заняттях наголошувалося, що і в таборі військовополонених підлеглі повинні віддавати честь старшому. Рядових було зобов’язано козиряти всім японцям, незалежно від чину, а забувши про цей наказ, вони ризикували дістати з одного боку стусана чи удару прикладом від конвоїра, а з другого — прочуханки від полковника і відповідного покарання: скажімо, кілька годин стояти в позі «струнко» під час відпочинку.

Кліптона іноді просто вражало, як це рядовий склад приймає такий драконівський порядок і як люди скоряються авторитетові, не підпертому жодною реальною силою; до того ж ця влада йшла від того, хто сам наражався на утиски й грубощі. Кліптон не знав, чим пояснити їхній послух: чи то повагою до особи полковника, чи, може, деякими пільгами, наданими солдатам завдяки йому. Адже годі було заперечити, що непоступливість полковника приносила свої плоди навіть у стосунках з японцями. Його зброєю проти них були вірність принципам, впертість, здатність зосереджуватися на якійсь конкретній цілі, аж поки він досягав свого, а також «Звід воєнних законів», з текстом рішень женевської і гаагської конвенцій, яким він любісінько тицяв японцям під носа при найменшому порушенні цього міжнародного кодексу. Крім того, його авторитет підвищували неабияка особиста хоробрість і цілковита зневага до фізичного насильства. В тих численних випадках, коли японці зловживали своїм правом переможців, він не обмежувався самим протестом. Він втручався особисто. Якось його страшенно побив один з найлютіших конвоїрів, чиї вимоги були зовсім незаконні. Полковник цієї справи так не облишив, і його кривдник був покараний. Після цього Ніколсон ще більше зміцнив у полку дисципліну, зробивши її ще тиранічнішою, ніж могли придумати японці.

Коли Кліптон спробував доводити йому, що, з огляду на обставини, можна б допустити деяке послаблення з його боку, полковник відповів так:

— Головне, щоб люди відчували, що ними командуємо, як і раніше, ми, а не ці макаки. Доки ми утримуватимем їх у цій свідомості, доти вони залишатимуться солдатами, а не рабами.

І Кліптон, з властивою йому безсторонністю, визнав, що ці слова розумні і що поводження полковника завжди диктується найблагороднішими почуттями.

2

Місяці, проведені в сінгапурському таборі, полонені згадували, як золоту добу, і думаючи про своє теперішнє становище в негостинному закутні Таїланду, зітхали за нею з жалем. Вони довго їхали сюди залізницею через усю Малайзію, а потім ішли пішки, і під час маршу, ослаблені нездоровим кліматом та недоїданням, поступово викидали, без надії колись підібрати, найважчі, але й найцінніші частини свого благенького скарбу. А поголоски про те, що їх послано на будівництво залізниці, аж ніяк не сприяли оптимізму.