Террі Пратчетт - Химерне сяйво

Єдиними меблями в цьому приміщенні був пюпітр з темного дерева, вирізьблений у формі птаха — ну, будьмо чесні, у формі крилатої істоти, яку краще, мабуть, не роздивлятися детально, — а на пюпітрі, прикута товстим ланцюгом з багатьма навісними замками, лежала книга.

Це була велика, проте, на перший погляд, звичайнісінька книга. Інші книжки в бібліотеках Академії мали оправи, оздоблені рідкісним коштовним камінням та чудовим деревом або переплетені у шкіру дракона. А на цій була палітурка з досить потертої шкіри. В бібліотечних каталогах такі книжки зазвичай позначені як «ледь поплямовані», хоча правдивіше було б сказати, що вона мала такий вигляд, наче її пошарпали, погризли і практично розірвали на клапті.

Книга була замкнута металевими защіпками. Вони були не декоративними, а звичайними і дуже масивними — як і сам ланцюг, що швидше втримував книгу на припоні, аніж прикріплював її до пюпітра.

Складалося враження, що їх виготовив майстер, який точно знав, для чого вони призначені, і усе своє життя присвятив виготовленню упряжі для слонів.

Повітря загусло й звихрилось. Сторінки книги моторошно й неспішно зашелестіли, а тоді з них заструменіло м’яке голубе світло. У приміщенні стало так тихо, що простір, здавалося, починає повільно стискатися, немов кулак.

Шестеро чарівників у нічних сорочках по черзі зазирали всередину через решітку невеликого віконечка, що було на дверях. Ніхто з них не міг спати, коли поруч таке творилося — груба магічна енергія потужною хвилею здіймалася аж до самого даху Невидної академії.

— Так, — прозвучав чийсь голос. — Що тут відбувається? І чому мене не покликали?

Ґелдер Дощевіск, Верховний Заклинач Ордену Срібної Зірки, Суверенний Володар Священної Патериці, Єдиний і Незрівнянний Маг Восьмого Рівня і Триста четвертий Канцлер Невидної академії, мав неперевершений вигляд навіть у своїй червоній нічній сорочці з таємничими рунами, вишитими вручну, навіть у нічному ковпаку з китицею та зі свічником Крихітки Віллі Вінкі[2] у руці. Йому також майже вдавалося мати такий вигляд у капцях із пухнастими помпонами. Шість переляканих облич повернулися до нього.

— Е... але ж вас покликали, пане, — сказав один із чарівників-практикантів. — Саме тому ви зараз тут, — догідливо підказав він.

— Я маю на увазі, чому мене не покликали раніше? — гаркнув Ґелдер, розштовхуючи ліктями тих, хто заступав йому прохід до віконечка з ґратами.

— Е... раніше за кого, пане? — спитав чарівник.

Ґелдер пропік його поглядом, а тоді наважився зиркнути через решітку.

У кімнаті — там, де порошинки стикалися з потоком грубої магічної сили, тепер спалахували невеличкі вогники. Восьмикратна Печать роздулася пухирями, наче від опіків, і загорнулася всередину уздовж країв.

Книга, про яку йдеться, називалася «Октава» і, цілком очевидно, була далебі не простою книгою.

Існує, звісно, чимало відомих магічних книг. Комусь, мабуть, спаде на думку «Некротелекомнікон», сторінки якого зроблені зі шкіри прадавньої ящірки; хтось може пригадати «Книгу виходу близько одинадцятої»[3], написану таємничою і трохи лінивою сектою лламаїстів; а хтось, мабуть, згадає «Страшенно смішний гримуар», який, як вважають, містить єдиний справдешній жарт, що залишився у всесвіті. Та всі вони скидаються на дрібні брошурки порівняно з «Октавою», яку Творець Всесвіту, як ходили чутки, забув — з властивою йому неуважністю — невдовзі після завершення своєї фундаментальної праці.

Усі вісім заклинань, що були ув’язнені на цих сторінках, провадили складне, приховане від стороннього ока власне життя, і загалом вважалося, що...

Брови Ґелдера збіглися на переніссі, поки він оцінював ситуацію в неспокійній кімнаті. Тепер, звісно, залишалося тільки сім заклинань. Якийсь молодий ідіот з-поміж студентів-чарівників одного разу крадькома зазирнув у цю книгу, і одне з заклинань вискочило з її сторінок та оселилося в його розумі. Нікому так і не вдалося до пуття з’ясувати, як це сталося. Чекайте, як же його звали? Вінсвонд?

Октаринові та пурпурові іскорки мерехтіли, пробігаючи уздовж корінця книги. Над пюпітром почало підійматися маленьке кільце диму, а важкі металеві защіпки, що замикали книгу, здавалося, починають стугоніти від напруги.

— Чому заклинання поводяться так неспокійно? — спитав один з молодших чарівників.

Ґелдер стенув плечима. Він не міг визнати вголос, що усе це починає не на жарт його непокоїти. Як досвідчений чарівник восьмого рівня, він міг бачити напівпримарні форми, які улесливо кривлялися й жестикулювали, на долі секунди з’являючись у повітрі, що вібрувало над книгою. Точнісінько так, як мошкара з’являється нізвідки перед грозою, накопичення справді великого потенціалу магічної енергії завжди приваблювало сутностей з хаотичних Підземельних Вимірів — гидких Потвор, що всуціль складалися з переплутаних органів і слини та вічно перебували в пошуках бодай якоїсь шпарини, через яку можна було би проникнути у світ людей[4]. Це треба було зупинити.

— Мені потрібен доброволець, — сказав він твердо.

Навкруги враз запанувала тиша. Тільки один звук було чути з-за дверей. То був огидний тихенький звук металевого ланцюга, що рветься від напруги.

— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — У такому разі мені знадобляться срібні щипці, десь біля двох пінт котячої крові, невеличкий батіг і стілець...

Кажуть, що протилежністю шуму є тиша. Це неправда. Тиша — це тільки відсутність шуму. Тиша була б жахливим гармидером порівняно