Пол Гелліко - Томасина

Зверніть увагу, казали місцеві базіки, ніхто ж не каже, що він нікчемний лікар, який не знається на звірині. Лікує швидко, добре, але надто вже часто хапається за пляшку з хлороформом. Прихильники містера Мак-Дьюї заперечували в тому сенсі, що ветеринар просто не може без щему в серці дивитися на страждання тварини, якій уже однаково нічим не допоможеш. Його ж недоброзичливці, які косо дивилися і на самого лікаря Мак-Дьюї, і на його дивацькі звички, нашіптували, що містер Ендрю — просто бездушний сухар. Мовляв, йому нічого не вартує спровадити тварину на той світ, а ті, що й дня не проживуть без своїх котиків-собачок, на його думку, не більше ніж сентиментальні ідіоти.

Багато хто з тих, що не стикалися з Мак-Дьюї як із фахівцем, не вважали цього чоловіка безнадійним, аргументуючи свою думку тим, що будь це правдою, він не здружився би з преподобним Ангусом Педді, пастором пресвітеріанської[2] громади Інвераноха. І казали, що коли померла дружина Мак-Дьюї Анна, то ніби саме священик, який дружив з ним ще зі студентських літ, умовив його продати практику в Глазго, перебратися до Інвераноха, очолити міську ветеринарну клініку, а заразом і спекатись нестерпних спогадів, що не давали спокою у великому місті.

Деякі містяни ще пам’ятали старого Джона — покійного батька Мак-Дьюї, деспота і релігійного фанатика. Свого часу Джон пригрозив синові, що залишить його без копійки в кишені, якщо той не піде його стопами. І Ендрю, який ще зі шкільної лави мріяв стати хірургом та лікувати людей, чудово розуміючи, що без батьківської підтримки далеко не підеш, здався старому фанатикові й став ветеринаром.

А дехто з інверанохців навіть устиг побувати у Глазго, в похмурому старому домі на Дунарн-стріт, де батько й син практикували разом, допоки старий не помер. Усі їхні добрі відгуки про ці відвідини можна було передати однісінькою фразою: «Не дивно, що містер Мак-Дьюї став таким, яким ми його знаємо».

У пам’яті містера Педді старший Мак-Дьюї так і залишився старим святенником, котрий виспівує псалми. Всередині його оселі Бог уособлював поліцейського, який карає всіх злочинців. Божество Джона Мак-Дьюї не приймало нічого, що могло дарувати бодай крихту задоволення або полегші, і молодший Мак-Дьюї спочатку зненавидів Бога, а потім взагалі відрікся. Втрата дружини Анни (вона померла, коли донька мала три роки) набожності містерові Мак-Дьюї аж ніяк не додала.

Отож, ветеринар ковзнув очима по своїх клієнтах, і нарешті руда борода, наче флюгер під вітром, крутнулась у бік старої огрядної місіс Лагган. Він коротко кивнув, запрошуючи її до себе, стара щось перелякано пробелькотіла, взяла свого Реббі, який лежав у неї на колінах, і насилу підвелася. Пес лежав у неї на руках горічерева, безвольно розкинувши лапи, та безпомічно зиркав очицями. Своєю зовнішністю він нагадував перегодоване темно-сіре порося, а при диханні з його грудей виривався присвист, схожий на сонне хропіння застудженого старигана.

Преподобний Ангус Педді підібгав свої короткі ніжки, звільняючи старій дорогу, і усміхнувся ангельською усмішкою, щоб підбадьорити її. Усім своїм виглядом він начисто спростовував загальноприйняте уявлення про шотландських священиків як про людей суворих та скупих на почуття. Містер Педді був невисокий на зріст, повненький, мав приємні манери і аж кипів енергією. Він мав кругле обличчя з ямочками на щоках та підборідді, бешкетні очі та веселу усмішку і завжди був готовий як поспівчувати чужому горю, так явити турботу про ближнього.

Мопс Ангуса Педді, що вічно маявся шлунковими кольками, озивався на ім’я Декаданс, і ця собача кличка давала чудове уявлення про те, які жарти були в ходу у великій родині священика. А зараз пес лежав на колінах у свого господаря, в тій самій позі, що й Реббі, і дихання його було таке саме важке, як у Реббі. Коли місіс Лагган та Реббі проходили повз них, священик поставив свого пса на задні лапи, аби той добре бачив чорного дворнягу та його хазяйку, і сказав:

— Знайомся, Деккі, це Реббі, собачка місіс Лагган. Сьогодні бідоласі стало зле…

Дві пари собачих очей перезирнулися і обмінялися меланхолійними поглядами.

Місіс Лагган пройшла за ветеринаром в оглядову кімнату по сусідству з кабінетом Мак-Дьюї, поклала свого Реббі на білий емальований стіл горічерева, і він лежав, безвольно звісивши передні лапи та ледве, через силу дихаючи.

Ветеринар відтягнув псові губу і оглянув зуби, тоді зазирнув під повіки і торкнувся черева, яке здималося та опускалося в такт із диханням.

— Скільки років собаці? — запитав він.

Місіс Лагган, яка ходила тільки в чорному (як і личить порядній вдові), а на плечах носила строкату шаль, від його запитання аж стислася всім тілом і неначе поменшала.

— П’ятнадцять із хвостиком, — відповіла вона після тривалої мовчанки. — Так, я взяла Реббі ще цуценям, а відколи він виріс, минуло чотирнадцять років, — додала вона, неначе вірила, що коли сказати не «п’ятнадцять», а «чотирнадцять», то невблаганна доля змінить гнів на милість і подарує псові зайвий рік. П’ятнадцять років для собаки — це глибока старість, а от у чотирнадцять ще залишається надія, що він дотягне до п’ятнадцяти, хоча б як та стара вівчарка містера Кемпбелла; хоча, якщо чесно, їй незабаром мало виповнитися шістнадцять.

Ветеринар кивнув головою, ще раз байдужно зиркнув на дворнягу — і сказав:

— Я б радив приспати нещасного пса, щоб він більше не мучився. Ви ж бачите, астма його додушує. Пес просто задихається. — Мак-Дьюї зняв Реббі зі стола, поставив на підлогу, і той одразу ж плюхнувся на черево. Та навіть у такому положенні він не зводив з господині відданих очей. — І ходить не краще, ніж дихає, — підсумував Мак-Дьюї.

Численні складки на вдовиному підборідді нажахано затремтіли.

— Приспати, щоб не мучився?.. Тобто вбити собачку?.. А як же тоді я, адже Реббі єдиний, хто в мене є! Ми разом от уже п’ятнадцять років, а двадцять п’ять років я — самотня вдова. Як же я житиму