Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

до того, як я встиг сховати свій хайбол, двері різко розчахнулися й на порозі постала Пола.

Пола була високою темноволосою красунею — з холодними карими очима та фігурою, що навіювала різні думки... навіювала мені — не їй. Дуже кмітлива, до того ж, вправна і невтомна працівниця. Саме вона й спонукала мене створити «Універсальні послуги» і позичила гроші на півроку, щоб розкрутитися. Завдяки її вмінню залагоджувати адміністративний бік справ наші «Універсальні послуги» і процвітали. Якщо мене можна було назвати мозком контори, то Пола була, безперечно, її хребтом. Без неї наша контора зачинилася б уже за тиждень.

— Невже ви не можете придумати нічого кращого, ніж сидіти й жлуктати віскі? — інквізиторським тоном спитала вона, зупинившись перед столом та звинувачувально дивлячись на мене.

— А що може бути краще? — запитав Керман з ноткою інтересу в голосі.

Вона кинула на нього нищівний погляд і знову втупилася блискучими очима в мене.

— Та ми з Джеком саме збиралися виходити, щоб зайнятися новою справою, — сказав я, поквапно відштовхуючи від себе стілець. — Ходімо ж, Джеку! Ходімо пошукаймо щось!

— І де ви збираєтеся шукати це «щось»? Чи, бува, не в барі Фіннеґана? — з презирством запитала Пола.

— Чудова ідея, міс Буркун! — озвався Керман. — Можливо, Фіннеґан для нас щось і знайде!

— Але перш ніж підете, було б непогано, щоб ти поглянув на це, — сказала Пола, помахуючи довгим конвертом мені під носом. — Швейцар щойно його приніс. Він знайшов оце в кишені старого піджака, який ти люб’язно йому подарував.

— Справді? — перепитав я, беручи конверт. — Дивно! Я не вдягав цей піджак принаймні з рік.

— Штемпель на конверті з головою видає тебе, — зловісно мовила Пола. — Листа надіслали чотирнадцять місяців тому. Гадаю, ти не міг просто покласти його в кишеню і забути? Ти ж не міг цього зробити, правда?

Адреса написана акуратним жіночим почерком. Лист запечатаний.

— Не пригадую, щоби бачив його раніше, — сказав я.

— Оскільки ти взагалі нічого не пам’ятаєш без мого нагадування, то це й не дивно, — їдко зауважила Пола.

— Колись, наша люба гарпіє, — м’яко проказав Керман, — хтось таки пройдеться по твоїх апетитних сідничках!

— Це її не зупинить, — зауважив я, розриваючи конверт. — Я вже пробував. Від цього вона ще лютіша.

Двома пальцями я витягнув з конверта аркуш паперу та п’ять стодоларових купюр.

— Боже правий! — вигукнув Керман, зриваючись на ноги. — І ти віддав це швейцарові?

— Мовчи хоч ти! — сказав я, читаючи листа.

«Крествейз,

бульвар Футхілл,

Оркід-Сіті.

15 травня 1948 року

Чи зручно вам буде зустрітися зі мною за вищезазначеною адресою завтра о третій годині пополудні? Мені вкрай потрібно отримати докази стосовно декого, хто шантажує мою сестру. Наскільки я розумію, ви саме таким і займаєтеся. Будь ласка, вважайте цей лист конфіденційним та терміновим. Долучаю п’ятсот доларів як завдаток.

Дженет Кросбі.»

Настала довга та болісна тиша. Навіть Джек Керман не мав що сказати. Ми прагнули позитивних відгуків, які б поліпшили наші справи — але отримати п’ятсот доларів від багатонадійного клієнта і пальцем не поворухнути у відповідь — не той шлях, щоб одержати позитивний відгук.

— Конфіденційним та терміновим... — пробурмотіла Пола. — І, протримавши листа чотирнадцять місяців, він передає його швейцарові! Ти би його ще всім своїм друзям дитинства показав...Чудово!

— Помовчи! — гаркнув я. — То чому ж ця Дженет не прибула сюди за поясненнями? Вона ж, напевно, здогадалася, що лист не дійшов до адресата. Але зачекай-но!.. Вона мертва! Одна з дівчат Кросбі померла. Чи то була часом не Дженет?

— Гадаю, що вона, — озвалася Пола. — Невдовзі я це з’ясую.

— А також дізнайся все, що можна буде, про Кросбі.

Коли Пола вийшла в приймальню, я сказав:

— Упевнений, що Дженет мертва. І вважаю, що нам доведеться повернути ці гроші її рідні.

— Якщо ми так зробимо, — озвався Керман, який дуже неохоче розлучався з грошима, — про це може пронюхати преса. А така історія — не надто хороша реклама для нашого бюро. Маємо бути пильними, Віку. Можливо, розсудливіше буде заникати гроші й нікому про це не розказувати.

— Не варто так вчиняти! Можливо, ми недостатньо професійні, одначе будьмо принаймні чесними!

І Керман знову зручно вмостився у кріслі.

— Не чіпаймо лихо, поки воно спить. Кросбі якось пов’язаний із нафтою, чи не так? — запитав я.

— Був. Бо він мертвий. Помер кілька років тому внаслідок нещасного випадку.

Узявши ніж для розрізання паперу, я почав тикати ним у промокатку.

— Вражений, що залишив такий документ у піджаку. Як я міг таке зробити?

Керман, який добре знав Полу, співчутливо всміхнувся.

— Дай їй ляпанця, якщо вона пилятиме тебе, — порадив він. — Радий, що то не я проштрафився!

Я продовжував протикати ножичком промокатку, аж поки не повернулася Пола з купкою газетних вирізок.

— Дженет померла від серцевого нападу 15-го травня — саме того дня, коли відіслала листа. Тож нічого дивного, що ти більше нічого про неї не чув, — додала Пола,