Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

всередину; тоді не встояв і згнітивши серце зайшов. Саме перед ним сюди ввійшли двійко кошенят, і він вирішив іти слідом, адже вони, певно, знають, де кухня.

Піднявшись сходами, Мук натрапив на ту бабусю, яка визирала з вікна. Вона ковзнула по ньому непривітним поглядом і запитала, чого хлопцю треба.

— Ти ж кликала всіх на вечерю, — відказав Малий Мук, — а мені й ріски в роті з ранку не було, отож і я вирішив завітати на гостину.

Стара засміялась і мовила:

— Звідки ти, дивний хлопчисько? Ціле місто знає, що куховарю я тільки для своїх любих котиків, а щоб вони не нудьгували, кличу до них хвостатих сусідів.

Малий Мук розповів старій, що змушений був піти, куди ноги несуть.

— Нагодуй і мене разом зі своїми котами, — попросив бідолаха.

Жінка, серце якій торкнула хлопцева розповідь, дала йому притулок, а також досхочу нагодувала й напоїла. Коли Мук упорався з вечерею, стара мовила йому:

— Муку, лишайся у мене, служитимеш мені, важкої роботи я не загадуватиму, і купатимешся в мене, як сир у маслі.

Котячий обід Мукові сподобався, тож він погодився. Роботу пані Ахавзі (так звали бабцю) і справді давала нескладну. У старенької було два коти й чотири кішки. Щоранку Мук розчісував їм шерсть і натирав її вишуканими мазями. За обідом він подавав їм їжу, а ввечері вкладав їх спати на м'якій перині й укривав оксамитовою ковдрою. Крім кішок у будинку жило ще кілька песиків. За ними карликові теж доводилося наглядати, проте із собаками клопоту було менше, ніж із кішками. Кішок пані Ахавзі любила, ніби рідних дітей. Малий Мук і далі жив самотою, як у батьківській кам'яниці: крім кішок і песиків він днями нікого не бачив.

Спершу карликові й справді жилося непогано. Роботи майже не було, а годували його від пуза, та й стара була дуже задоволена слугою. Та потім кішки не на жарт розійшлися. Тільки-но господиня за двері — вони зараз же давай гасати по кімнатах як скажені. Таку бучу зчиняють: геть усе порозкидають ще й посуд дорогий переб'ють. І щойно стара зачовгає на сходах — кішки миттю пострибають на перину, згорнуться калачиком, хвоста підібгають і любісінько лежать собі. А баба бачить, що в кімнаті безлад, і ну шпетити Малого Мука. Хлопець і так і сяк виправдовується, проте господиня більше вірить своїм кішкам, аніж слузі. А кішки вдають із себе святих та божих.

Бідолашний Мук дуже переживав, що й тут не знайшов щастя, і нарешті вирішив піти від старої. Та яке життя без грошей?! Пані Ахавзі ніби й обіцяла йому платити, та хлопець досі не отримав від неї ламаної копійки. Чекав він, чекав, а тоді вирішив сам знайти гроші. Була в тому будинку маленька комірчина, на дверях якої висів замок. Мукові кортіло довідатися, що ж стара в ній ховає. І раптом йому спало на думку, що в цій кімнаті, напевно, гроші. І захотілося йому понад усе ввійти туди, хоча замок міг відбити будь-яку охоту.

Якось уранці, коли Ахавзі пішла з будинку, до Мука підбіг один із песиків і давай смикати його за вилогу халата (стара недолюблювала цього песика, хоча той і пнувся з усіх сил, намагаючись заслужити її ласку, а от Мук, навпаки, часто гладив і пестив цуцика). Песик тихо скавчав і тягнув коротуна за собою. Привів він його у спальню баби й зупинився перед маленькими дверима, що їх Мук досі не помічав. Двері були прочинені. Песик штовхнув двері й увійшов у якусь комірчину; Мук пішов за ним й закляк на місці від подиву: він опинився в тій-таки кімнаті, куди йому так давно кортіло потрапити. Хлопець повів очима по комірчині, силкуючись угледіти бодай якусь монету, проте довкола були самі сукні і дивовижний старовинний посуд. Мукові особливо сподобався один глечик — кришталевий, із золотим малюнком. Узяв він його в руки й заходився крутити на всі боки, аж раптом кришка глечика — Мук і не помітив, що глечик був із кришкою, — впала на підлогу й розбилася на друзки.

Бідолашний Мук не на жарт злякався. Годі думати — треба було тікати: коли стара повернеться і побачить, що він розбив кришку, вона точно намне йому боки. Мук востаннє окинув оком кімнату і раптом побачив у кутку якісь пантофлі. Були вони дуже великі і непоказні, проте його власні черевики геть розлізлися. Муку навіть сподобалося, що пантофлі такі великі, — коли він їх одягне, всі побачать, що він уже не дитина. Вскочив він у обновку, прихопив тоненького ціпка з лев'ячою головою, який стояв у кутку, взяв кинджал і ходу з дому. Щойно місто зникло за спиною, як Мук наліг на ноги. Куди й поділася втома! Так він ще зроду-віку не бігав!.. Здавалося, його штовхала якась невидима сила. Врешті-решт він помітив, що не інакше як пантофлі несуть його і не дають зупинитися. Тоді він крикнув сам собі, як, бува, кричать коням: «Тпру!». Цієї ж миті пантофлі стали як укопані, а сам Мук гепнувся на землю, мертвий від утоми, і миттю заснув. І наснився йому дивовижний сон. Побачив він уві сні, ніби підходить до нього маленький песик, який привів його в таємну кімнату, і мовив: «Милий Муку, ти ще не знаєш, як можуть прислужитися тобі чарівні пантофлі. Варто тобі тричі повернутися на каблуку, і вони перенесуть тебе куди завгодно. А ціпок допоможе тобі шукати скарби. Коли під землею сховане золото, він стукне об землю тричі, а коли срібло, — двічі». Прокинувся хлопець і вирішив перевірити, чи правда те, що сказав уві сні песик. Узув він пантофлі і крутнувся на каблуках. Та куди йому було братися до таких викрутасів! Отож за мить бідолаха вже розпластався на землі. Так він падав і падав, доки після хтозна-якої спроби не встояв-таки на ногах. «А ну ж, дорогенькі пантофлі, несіть мене у найближче місто!» — гордо наказав Малий Мук. За хвилю він уже летів по небу і вітер віяв йому в обличчя. В одну мить хлопець стояв посеред просторого базарного майдану, обставленого ятками. Сила-силенна людей заклопотано сновигали туди-сюди. Малий Мук і собі пішов поміж люди, та ба — то на ногу йому хтось наступить, то когось він кинджалом шпигне. Тоді звернув бідолаха на якусь безлюдну вуличку та й зажурився. Справді, в кишені ні копійки, знайомих — ані душі. Є в нього, правда, чарівний ціпок, який може шукати золото