Роджер Желязни - Знамення Долі

замовлення. Я додав до нього своє власне.

— Тому що ти — постійна істота, — відповів потім Люк на моє питання.

— Постійна? — Перепитав я. — Та я тут майже ніколи не буваю.

— Знаю, — відповів він. — Але ти завжди заходив сюди, коли у тебе піднімався тиск, скажімо, перед іспитами або коли тебе щось тривожило.

— Гм-м… — Тільки й зміг сказати я.

У цьому справді щось таки було, хоча я нічого подібного за собою раніше не помічав. Я покрутив у руках попільничку з видрукуваною головою унікорна, зменшеним варіантом малюнка на кольоровому склі поряд з дверима.

— Не знаю, чому це так, — нарешті вичавив я з себе. — До того ж чому ти вирішив, що саме сьогодні мене щось повинно турбувати?

— Я ж знаю про параноїдальний синдром щодо тридцятого квітня, який розвинувся в тебе після всіх цих нещасних випадків.

— Надто вже багато цих випадків… Про всі я тобі ніколи не розповідав.

— Значить, ти справді віриш у це?

— Так.

Він знизав плечима. Підійшов офіціант з кавою.

— Ну, добре, — нарешті кивнув він. — А сьогодні вже щось відбулося?

— Ні.

— Погано… Сподіваюся, думати це тобі не заважає?

— Жодних проблем, — відповів я, відпивши кави.

— Чудово.

Він зітхнув і потягнувся.

— Слухай, я тільки вчора повернувся сюди…

— Вдало з'їздив?

— Поставив новий рекорд по збуту!

— Грандіозно.

— У всякому разі… Коли я з'явився в конторі і дізнався, що ти звільняєшся…

— Так. Я звільнився приблизно місяць тому.

— Міллер намагався зв'язатися з тобою, але при твоєму відключеному телефоні він ніяк не міг додзвонитися. Він заїжджав пару раз, але тебе не було вдома.

— Дуже шкода.

— Він хоче, щоб ти повернувся.

— Ні. Для мене там все скінчено.

— Стривай, вислухай спочатку, що він пропонує. Так от — Бред робить стрибок вгору, а ти стаєш шефом КБ. Двадцять відсотків надбавки до платні. Він просив передати тобі це.

— Справді, звучить зовсім непогано… — Я неголосно засміявся, — але, як я тобі вже сказав, тут для мене все закінчено.

— Он як!

Його очі блиснули, і він раптом лукаво посміхнувся.

— Значить, у тебе справді вже є щось на прикметі. Міллер сумнівався. Гаразд. У такому випадку, він просить тебе повідомити, що тобі пропонують там. Він постарається дати більше, наскільки це виявиться можливо.

— Боюся, що нічого не вийде, — похитав я головою. — Розумієш, я вичерпав себе. Крапка. Новий рядок. Я не хочу повертатися. Але і в нову фірму я не маю наміру переходити. Я взагалі в цій сфері більше не хочу працювати. Я втомився від комп'ютерів.

— Але ж ти був першокласним фахівцем… І чим ти думаєш зайнятися? Викладанням?

— Ні.

— Чорт візьми! Але ж чимось ти повинен займатися… Або, може, ти розбагатів?

— Та ні. Напевно, я трохи помандрую. Я занадто засидівся на одному місці.

Він осушив чашку кави, потім відкинувся на спинку стільця, зчепив долоні на животі і прикрив очі, завмерши в розслабленій позі.

Якийсь час ми сиділи мовчки.

Потім він заговорив.

— Ти говориш, все скінчено. Ти мав на увазі тільки роботу і життя в цьому місті чи щось більше?

— Не зрозумів, про що ти.

— Ну… ще в коледжі у тебе була звичка зникати. Час від часу ти пропадав кудись, потім знову з'являвся. Складалося враження якогось подвійного життя. Це якось пов'язано з твоїм від'їздом?

Він посміхнувся.

— Ну, ти все розумієш.

А коли я промовчав, він додав:

— Що ж, я бажаю тобі удачі, що б це не було.

Він завжди був у русі, рідко перебував у спокої, ось і зараз він крутив на пальці кільце для ключів. Ми випили ще по чашці кави.

У тиші ясно чулися дзенькіт ключів Люка і брелка з блакитним каменем. Нарешті нам принесли сніданок, і якийсь час ми мовчки їли. Потім він запитав:

— «Зоряний спалах» все ще в тебе?

— Ні. Подав минулої осені. Я був так зайнятий, — пояснив я, — що походити під вітрилом просто не залишалося часу. Я не міг дивитися, як вона стоїть без діла.

Він кивнув.

— Шкода… Ми на ній непогано походили в коледжі, та й потім… Я не проти б вийти на ній ще разок, згадати старі добрі часи.

— Так.

— Слухай, ти давно не бачив Джулію?

— Так. Ми не зустрічалися з нею з тих пір… як розлучилися. Здається, вона зараз з якимсь хлопцем на ім'я Рік. А ти?

— Заїжджав вчора ввечері.

— Навіщо?

Люк знизав плечима.

— Вона була з нашої команди. І останнім часом всіх нас розносить в різні боки.

— Як вона?

— Виглядає вона як і раніше відмінно. До речі, вона питала про тебе і просила передати ось це.

Із внутрішньої кишені піджака він дістав запечатаний конверт і подав його мені. На конверті рукою Джулії було написано моє ім'я. Я розірвав конверт і прочитав:

«Мерль, я була не права. Я знаю, хто ти. Тобі загрожує небезпека. Я повинна побачити тебе. У мене є одна річ, яка тобі необхідна. Це дуже важливо. Будь ласка, подзвони мені або зайди як можна швидше.

Твоя любляча Джулія.»

— Спасибі, — подякував я, склавши конверт і ховаючи його в сумку.

Лист спантеличував в такій же мірі, як і тривожив. В крайньому ступені. Я все ще відчував до неї прихильність більшу, ніж припускав, але я зовсім не був упевнений, що хочу знову з нею зустрітися.

Але що означало її повідомлення про те, що вона знає, хто я такий насправді?

На деякий час я відкинув думку про Джулію.

Ми сиділи мовчки, пили каву, дивилися у вікно на потік машин. Мені раптом згадалася наша перша зустріч з Люком, коли ми був першокурсниками, в нашому фехтувальному клубі. Він був відмінним майстром.

— Ти ще фехтуєш? — Запитав я його.

— Іноді. А ти?

— Час від часу.

— Ми з тобою так і не з'ясували, хто ж з нас сильніший.

— Так… А тепер вже часу немає, — відповів я.

Він розсміявся і пару раз зробив жартівливі випади столовим ножем в мою сторону.

— Мабуть. Коли їдеш?

— Напевно завтра. Залишилося залагодити деякі дрібниці. І як тільки покінчу з ними… в путь-дорогу.

— І куди ж ти тримаєш свій шлях?

— Туди… або сюди. Я ще не вирішив остаточно.

— Ні, ти просто ненормальний!

— Знаєш, раніше це називалося «Вандерер» — рік поневірянь. Свій власний я за віком вже пропустив, тому хочу надолужити тепер.

— Взагалі-звучить досить заманливо. Напевно, треба б і мені якось спробувати.

— Можливо… хоча мені здавалося, що ти проминув цей період ще у коледжі.

— Що ти маєш на увазі?

— Не тільки я мав звичку зникати час від