Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

під ніс. Нарешті навис над нею, водночас рішучий і приречений, з насупленими бровами, з жорсткою впевненістю в кутиках губ.

— Мені потрібно з кимось поговорити. Цього не можна робити, я мав би негайно тебе… ну, ти розумієш. Але я відчуваю, що з’їжджаю з котушок. Та якщо я взагалі почав усе це, то мені просто, просто хана. Ти не уявляєш, який я насправді чіткий, який я формальний. Я ніколи, ніколи не відступав від правил. Просто… Коротше, мені треба поговорити. Ти погодишся поговорити зі мною? У нас є час до світанку. До того, як вони прийдуть за шматками твого тіла.

— Ти довбанувся, чувак, — сухо сказала вона. А тоді заревіла.

Він безсило присів на шматок залізяки, обійняв голову руками і чекав, поки вона заспокоїться.

Минуло хвилин десять. Ридання перейшли у виснажений плач, тоді в конвульсивні схлипування.

— Відпусти мене, — прохрипіла вона. — Ну, будь ласка, ну, я дуже, я дуже-дуже прошу тебе, відпусти мене. Ну, будь ласка.

Він схопився на ноги і гримнув кулаком по стіні.

— Дурепа! — загорлав — і цех наче вибухнув від його гарчання. — Одної й тої самої! Скільки можна! Ти що, не розумієш? Це неможливо! В мене така робота. Якщо я тебе не кінчу, кінчать мене.

Він рвучко розвернувся і кинувся кудись між станками, гучно тупаючи. Його кроки віддалялися, щось зарипіло, заскреготало, заревло, як велетенський звір зі списом в боці, тоді гримнуло. Запала тиша.

Там, у коридорі, в повній темряві, за товстою заводською стіною він чітко бачив, як вона, все ще здригаючись від плачу, почала зводитися на ноги. Це було складно. Це було майже неможливо. Її нестерпно нудило, в голові паморочилось, усе тіло боліло, пекло обличчя, мучили спрага і голод, страх і розпач, задуха і нав’язливе дзижчання комах, майка наскрізь промокла і липла до тіла, шкірою котилися масні краплі смердючого поту, дівчина майже нічого не бачила, не знала, куди йти, ноги підкошувались і не слухалися, зв’язані за спиною руки заважали рухатись, на кожному кроці вона перечеплялася через якесь залізяччя, кілька разів впала, боляче вдарившись, підвернула ногу, ліктем вгамселилась об довге руків’я одного зі станків — саме в ту точку, в сплетіння нервових закінчень, після удару в яке ще кілька хвилин усім тілом відчуваєш неприємний, гидотненький біль. Але щось несло її вперед, до тьмяної лампи в протилежному кінці цеху — інстинкти недобитої тварини, неусвідомлені й древні, жевріли в ній, розмитим, тьмяним світінням блимаючи десь у хребті, в спинному мозку.

І ось вона перед масивними залізними дверима. Двері прочинені. За дверима — чорно. Дівчина відчула на обличчі та шиї прохолодний язик протягу і по-дурному зраділа, навіть спробувала бадьоро розпрямити спину. Завмерла. Прислухалась. Зовсім тихо. Тільки тонкий запах сигаретного диму в повітрі.

Він одним рухом рвонув двері на себе і також завмер, пильно в неї вдивляючись. Так вони з хвилину стояли, не ворушачись, не відводячи поглядів. Не дивуючись одне одному. Наче добрі знайомі, котрі зустрічались так уже сотні разів і зовсім не дивувалися цим зустрічам. Як старе подружжя, призвичаєне до щоденних ритуалів: вона — з дому, він — додому, «ось і ти», «ах, це ти», «ну ось і ти, ну нарешті».

— Слухай, ти вибач мені, — хрипко сказав він, роблячи крок назустріч і м’яко беручи рукою її за плече. — Не варто було все це починати. Це неправильно. Я неправий. Зробимо все швиденько.

Стояли одне від одного страшенно близько, майже впритул і дивилися просто в очі.

— Боже, яка ти худенька, — якось по- батьківськи, ніжно і підбадьорливо прошепотів він, забираючи руку для того, щоб збентежено почухати нею голову.

— Можна мені ще сигарету? — безбарвним голосом запитала вона.

Він струсив із себе зачарування, як пес струшує воду, занишпорив кишенями і, знайшовши пачку сигарет, почав обмацуватися в пошуках запальнички.

— Звісно, звісно.

Прикурив їй сигарету, підніс до губ. Вона затягнулась.

— Чуєш, морячок, — благально звела на нього очі, — я так не можу. Давай десь сядемо і ти розв’яжеш мені руки. Куди я від тебе дінуся? Покури зі мною.

Він делікатно взяв її за лікоть і вивів із цеху в темний коридор. Мовчки вказав на бетонну трубу навпроти дверей. Вона сіла. Мовчки підійшов до неї ззаду, присів, майже нечутно зашурхотів чимось у рюкзаку. Її руки зовсім затерпли, проте вона відчула, наскільки груба й шершава шкіра його пальців і долонь, коли він, звільняючи, тримав її зап’ястя. Ще якусь мить тримав її отак і не дихав.

— Аж страшно, які тоненькі — двома пальцями їх обхоплюю. — В голосі чулася посмішка.

Спершу вона пожалкувала про своє прохання. Руки не слухались, їх не було, вони наче перетворились на частину довколишніх залізних уламків, а водночас безбожно боліли, наповнюючи болем усе тіло. Вона зціпила зуби і заплющила очі. Помалу біль вщухав.

Він прикурив для неї, вона незграбно взяла сигарету, докладаючи нелюдських зусиль, щоб не впустити, піднесла до губ.

— О, так краще, так набагато краще.

Закурив і собі. Кілька затяжок, кілька хмарок диму в повній тиші.

— Я можу з тобою поговорити.

— Що?

— Ти хотів поговорити. Я не проти.

— Та ні, це погана ідея. Не можна. Не треба.

— …

— Ти справді можеш?

— Можу.

— Але пообіцяй, не будеш сподіватись на те, що… Бо цього не буде.

— Я знаю.

— Точно?

Вона мовчки загасила сигарету. Він виразно захвилювався: зашкріб рукою потилицю, іншою долонею кілька разів нервово поплескав по трубі.

— Тоді… Тоді… Гм… Я хочу відвести тебе… Показати одне місце. Тобі сподобається.

Він вів її, тримаючи за лікоть, довгим і темним коридором, підсвічуючи мобільником. Йшли повільно — дівчина знесиліла, і їй все боліло, і кожен крок давався їй неймовірно важко. Вона уважно дивилася під ноги, стежила за блідою розмитою калюжкою світла, що ковзала побитими слизькими кахлями підлоги, вихоплюючи з чорноти страхітливу павутину тріщин, уламки цегли, якісь напівживі, тремтливі целофанові пакети, зіжмакані шматки тканини, наче вимащені дьогтем. Нарешті коридор закінчився, і вони опинилися перед сходами. Тут було світліше. Крізь вікна — здебільшого без шиб, частково зашиті фанерою — світив місяць. Сірі бетонні сходи, неоковирні, широкі, вели догори, і чоловік повів ними дівчину, взявши її вузьку й легку долоню у свою велику, гарячу, порепану.

— Протяги тут, — тихо сказала дівчина, а луна дивним чином помножила