Ніл Гейман - Небудь-де

спантеличений Ричард і спробував повернути старій монету. — Будь ласка — заберіть гроші. В мене все добре. Я просто вийшов трохи подихати. Я завтра їду до Лондона.

Вона підозріливо глянула на нього згори вниз, а тоді забрала монету, і та зникла під шарами пальт і шалей, в які жінка була загорнута.

— Бувала я в Лондоні, — звірилася вона йому. — Вийшла там заміж. Але він виявився негідником. Мамця казали не брати шлюб із нетутешнім, але я була молода й вродлива — хоч як важко сьогодні в це повірити — і я пішла за покликом серця.

— А як же інакше, — ніяково сказав Ричард. Впевненість у тому, що його от-от знудить, помалу розвіювалася.

— От і завело воно мене ледь не до погибелі. Була і я колись безпритульною, тож знаю, що воно таке, — сказала стара. — Того я й подумала, що ти теж такий. А чого ти їдеш до Лондона?

— Отримав там роботу, — сказав він гордовито.

— І де працюватимеш? — спитала вона.

— Е-м-м, у фінансах.

— А я була танцюристкою, — сказала стара і незграбно захиталася хідником, фальшиво щось мугикаючи. Вона повихилялася з боку в бік, мов дзиґа, що намірилася вже впасти, й нарешті зупинилася, обернувшись обличчям до Ричарда. — Простягни руку, — сказала вона йому, — я тобі поворожу.

Він зробив, як вона сказала. Вона поклала свою стару долоню на його і міцно стисла, а тоді блимнула кілька разів, як сова, що ковтнула мишу, а та почала протестувати.

— Перед тобою лежить далека дорога… — сказала вона збентежено.

— До Лондона, — сказав їй Ричард.

— Не тільки до Лондона, — стара помовчала. — Я таких Лондонів не знаю. — Тут потроху почало дощити. — Мені шкода, — сказала вона. — Спочатку будуть двері.

— Двері?

Вона кивнула. Дощ пішов рясніше й затарабанив дахами, заляпотів асфальтом.

— Коли б я була тобою, то стереглася б дверей.

Ричард став на ноги, хоч і трохи нетвердо.

— Гаразд, — сказав він, не надто розуміючи, як сприймати подібну інформацію. — Так і зроблю. Дякую.

Двері паба відчинилися, і на вулицю вирвалося трохи світла й шуму.

— Ричарде? Все гаразд?

— Так, усе добре. Зараз повернуся.

Стара вже поклигала вулицею під рясним дощем і швидко мокла. Ричард мусив щось для неї зробити, однак грошей дати не міг. Він поспішив за нею вузькою вуличкою, і холодний дощ змочив його лице й волосся.

— Візьміть, — сказав Ричард. Він вовтузився з руків'ям парасольки, силкуючись намацати кнопку й розгорнути її. Нарешті щось клацнуло, і парасолька розцвіла величезною схемою лондонської підземки, на якій кожна лінія мала свій колір, а кожна станція була позначена й підписана.

Жінка охоче взяла парасольку й подякувала усмішкою.

— У тебе добре серце, — сказала вона йому. — Іноді цього досить, щоб убезпечити себе, куди б ти не подався. — Тоді вона похитала головою. — Але здебільшого — ні. — Вона міцно вхопила парасольку, коли порив вітру пригрозив вирвати її з рук або вивернути наопак. Вона обвила ручку парасольки руками й зігнулася ледь не вдвоє, захищаючись від вітру і води з неба. Тоді пішла геть, зникаючи в дощовій ночі, поки не стала лиш круглою білою плямою, вкритою назвами станцій лондонської підземки: «Графський двір», «Мармурова арка», «Чорні браття», «Біле місто», «Вікторія», «Ангел», «Оксфордський цирк»[2]…

Ричард упіймав себе на п'яній думці про те, а чи був коло станції Оксфордський цирк який-небудь справжній цирк, з клоунами, вродливими жінками й небезпечними тваринами. Двері паба відчинилися ще раз, і звідти вирвався вибух звуку, наче хтось викрутив ручку гучності паба на максимум.

— Ричарде, дурбелику отакий, це ж твоя бісова вечірка, а ти пропускаєш усю розвагу.

Він повернувся до паба, а нудотне відчуття десь загубилося в дивині ситуації.

— Ти схожий на втопленого щура, — сказав хтось.

— Ти ніколи в житті не бачив утопленого щура, — відказав Ричард.

Хтось інший простягнув йому велику склянку віскі.

— Осьо, ковтни бігом. Зразу зігріє. Ти ж знаєш, у Лондоні справжнього скотчу не знайдеш.

— Впевнений, що знайду, — зітхнув Ричард. Вода крапала з його чуба до склянки. — В Лондоні є все. — І він вихилив скотч, а тоді хтось купив йому ще один, і надалі його вечір став розмитим і розлетівся на уламки: опісля Ричард пам'ятав лиш відчуття того, що переїздить з невеликого й раціонального місця, в якому все було логічно, до якогось велетенського й старого, де логіки не було зовсім; ще він пригадував, як десь уже під ранок нескінченно довго блював у канаву, в якій вирував потік дощової води; і білу пляму, поцятковану чудернацькими барвистими символами, схожу на маленького круглого жучка, що пішов од нього в дощ.

Наступного ранку Ричард сів на потяг до Лондона й вирушив у шестигодинну подорож на південь, що мала привести його до химерних готичних шпилів і арок вокзалу Сент-Пенкрес. Мати дала йому в дорогу невеликого горіхового пирога й термос чаю; і Ричард Мейг’ю поїхав до Лондона в препаскудному стані й гуморі.

1

Вона тікала от уже чотири дні, тікала стрімголов, спотикаючись у проходах і тунелях. Вона зголодніла, виснажилася і зморилася сильніше, ніж могло витримати тіло, і їй було важче відчиняти кожні наступні двері. Після чотирьох днів утечі вона знайшла схованку, крихітну кам’яну нірку під рештою світу, де мала бути в безпеці, — принаймні вона благала про це, — і нарешті заснула.

Містер Круп найняв Росса на останньому Плавучому ринку, який відбувся у Вестмінстерському абатстві.

— Думайте про нього, — сказав він містерові Вандемару, — як про канарку.

— Співає? — спитав містер Вандемар.

— Сумніваюся; щиро й переконано в цьому сумніваюся. — Рука містера Крупа пробігла його прямим помаранчевим волоссям. — Ні, мій добрий друже, я говорив метафорично — проводив аналогію з пташками, яких беруть у шахти. — На містера Вандемара повільно зійшло розуміння, і він кивнув: ага, канарка. Містер Росс анітрохи не нагадував канарку. Він був величезним — завбільшки майже з містера Вандемара — і вкрай зачуханим, і доволі безволосим, і говорив дуже мало, хоч і видав кожному з них цілу доповідь про те, як любить усе вбивати, і який він у цьому майстер; і це звеселило містера Крупа й містера Вандемара, як могла звеселити Чингіз-хана похвальба молодого монгола, який нещодавно пограбував своє перше село чи спалив свою першу юрту. Але він був канаркою і не мав про це гадки. Тож містер Росс у своїй брудній футболці й укритих засохлою скоринкою синіх джинсах ішов першим, а Круп і Вандемар у своїх елегантних костюмах ішли позаду.

Розрізнити містера Крупа і містера Вандемара можна за чотирма простими