Марина Вітер - У темряві серця, Марина Вітер

Розділ І. Початок, написаний кров’ю

        У маєтку Дюваль, схованому між вічнозеленими пагорбами Бургундії, панував неспокій. Весна щойно ступила за поріг, але повітря було напружене, мов струна, натягнута між двома долями. Дощ бив у вікна, і сірість неба зливалася з похмурим настроєм господаря дому.

          Граф Арман де Лакруа стояв біля каміну, вдивляючись у полум’я. Йому було тридцять п’ять, та в його погляді вже жила втома людини, яка бачила надто багато. У минулому — герой війни, нині — відлюдькуватий вельможа, що тримав усіх на відстані. Його очі кольору старого срібла ніколи не сміялися, а усмішка — тонка, іронічна — більше ранила, ніж тішила.

           Він не вірив у кохання. Іще менше — у людей.

           Того вечора до маєтку мала прибути нова гувернантка для його юної племінниці. Але Арман не здогадувався, що разом з цією жінкою у його дім увійде і його доля.

— Пані Олівія Дебюссі, — виголосив слуга, відчинивши двері до великого салону.

           Вона ступила вперед несміливо, та з гідністю. У темно-синій сукні з високим коміром, зібраним волоссям і трохи опущеним поглядом, вона була втіленням скромності — і водночас вроди, яка не кричала, а нашіптувала. Їй було двадцять вісім, і в її блакитних очах жила мрія. Вона вірила в добро. І в те, що навіть у найтемнішому серці можна розпалити світло.

— Графе де Лакруа, — промовила вона м’яко, трохи вклонившись.

          Арман поглянув на неї з недовірою. Надто молода. Надто гарна. Надто… чиста.

— Ви виглядаєте не як гувернантка, — холодно мовив він.

— Я вмію більше, ніж виглядаю, місьє, — відповіла вона тихо, але впевнено.

         Цей короткий діалог став початком історії, в якій будуть і зрада, і ненависть, і біль, що розриватиме душу. Але саме з цього вечора почне змінюватися все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍