Дмитро Олександрович Корчинський - Посттравматична рапсодія

class="p">За викуп вільний вихід -

Бродник, бАхур.

І коли наш добрий князь Мстислав Романович і його славний зять Андрій і Олександр з Дубровиць пішли з тим бахуром Плоскинею, що від моаветян обіцяв нам волю за гривні, смердючі бродники зв'язали їх і передали безбожним Цигиркану й Тешюкану, а тоді вони навалилися на нас всіма силами й усих посікли, либонь з нами вже не було наших князів. Я, певне, один вирвався, коли всі вже загинули. Але ми билися, мов леви. Спитай в цього бродника, чи знає він щось за наших, підло зраджених, очільників.

Сашко:

Друже, як називається річка на березі якої ви боронили свою позицію?

Всеволод:

Калка. В ній доскону тектиме кров, а не вода, бо так багато руси полягло на її берегах.

Сашко:

Я так і думав! І ви й ми боронимо Русь на тому самому рубежі, від тієї самої навали - Калка, Кальміус, Маріуполь, Шахта Бутовка... Мушу засмутити тебе, краще б твоїм князям було загинути в бою, бо монгольські моаветяни поклали на них дошки, а самі зверху посідали обідати, а князі тягарем були роздушені.

Всеволод:

Яка ганьба так вмерти! Яка ганьба знати це і жити! Вбий мене, волоше.

Сашко:

У тебе трохи одноманітні інтенції. Давай краще подивлюся твою рану. У мене є натівська аптечка.

(Бандажує його.)

Ми б просто зараз могли переломити хід історії, але в мене лишилося менше одного магазина набоїв й лише одна РГД. (до бороданя): А тебе, ватник, ми зв'яжемо. Якщо нам стане зовсім нудно о цій добі розвиненого феодалізму, будемо тебе катувати.

Всеволод:

Вилупи йому око – щоб не втік.

СЦЕНА 2

(Троє простують степом. Попереду Сашко, тягне верблюда. На верблюді Всеволод, позаду, прив'язаний до хвоста верблюда плентається бородань, з пов'язкою на оці.)

Всеволод:

Всемилосердний Бог хотів скарати

Поганців - ізмаїлових куманів.

Багато зла вони завжди чинили

Землі, князям і людям на Русі.

Ця помста їм надіслана зі Сходу.

Там джерелО покАрань нам усім,

А захід продукує гріх і вроду.

Сашко:

Не мине й двадцяти років, Київ і більшість руських міст будуть спалені, рештки киян назвуться людьми татарськими, а за тридцять років знайомий тобі Данило Романович, той, що кілька днів тому героїчно бився і поранений на лівому березі Калки, а нині тікає за Дніпро, стане королем на Галичині й Волині, але платитиме данину цим моаветянам, як ти їх називаєш.

Всеволод:

Нехай Хольда вирве твого язика, волоше! Цього ніколи не буде, особливо того, що ти кажеш за нездалого Данила, він ніхто без його удатного тестя, а той ніколи не допустить його до Галича. З їхньої дурості ми й програли цю битву. Бо вони не хотіли дослухатися нашого доброго князя Мстислава Романовича.

Бородань:

Дайтє піть. Піть хочю, боярін.

Всеволод:

Убий його.

Сашко:

Лише второпали на чому світ стоїть,

На наші голови він падає одразу.

Бог вчинить революцію, навалу чи заразу -

Століттями збудоване руйнується за мить.

"Цього не може бути" - вислів рагулів

"Це заперечує наука" - кажуть вчені

Творець сміється з нас у Себе es in caeli [eс ін челі - на небі, лат.]

Скрижалі падають. І сміх Цей руйнівний.

Його сміх нищить світи. Варто поберегтися. Особливо нам, втікачам. Якби я захотів написати п'єсу за архетипи українського буття, я б обрав сюжет втечі. Головні дійові особи були б втікачами. Втеча - найприродніший стан українця. Власне, це і є "воля", яка так багато значить для нас. Перекладати "воля" треба словом escape.

Бородань:

Піть хочю!

Сашко:

Тихше! Чуєте? - КПВТ! Отакої! Ми й не помітили, як зайшли на соняшникове поле, в мою добу. Злізай мерщій з горбатого, ти занадто помітна мішень!

(Стягує Всеволода з верблюда, присідає на коліно й вдивляється в лісосмугу неподалік. Всеволод кульгаючи відсидженими ногами йде до Бороданя і проштирхує його мечем. З цікавістю спостерігає агонію.)

Сашко:

От навіщо це було робити! Тебе не обходить, що бродники становлять історичну загадку? А я навіть не допитав його прискіпливо.

(Десь за посадкою починає працювати артилерія. Сашко пригинає Всеволода до землі й вони на чотирьох довго пробираються між соняшниками подалі від звуків гармат. Коли досягають іншої лісосмуги, лягають відпочити.)

Сашко:

Верблюда полишили. Шкода!

Всеволод:

Що то гриміло так страшно?

Сашко:

Гавбиці. ПОроки по-вашому. Гадаю, то москалі-моавитяни обстрілюють наших, оточених в Іловайську.

Всеволод:

І що далі?

Сашко:

Далі, якісь бродники з обох боків фронту, запропонують нашим коридор для виходу з оточення, пообіцяють випустити, а тоді моавитяни всіх повбивають, а декого візьмуть у полон. Як завжди. Ти сам все знаєш.

Всеволод:

Всі нещастя від того, що не хотіли слухатися нашого доброго князя Мстислава Романовича.

Сашко:

Чуєш, автівка їде... з того боку лісосмуги... зупинилася. Тихо полізем, подивимося, якщо цивільна, заберемо.

(Прокрадаються крізь кущі. Бачать УАЗ - 469 з москальським маркуванням. Поруч з ним двоє в "горках" і темнозелених бронежилетах. На колінах, зі зв'язаними за спиною руками, сильно побитий чоловік у синій свитці. Сашко знімає з себе українські наліпки й чипляє денеерівську. Виходить з кущів.)

Сашко:

Здарова, пацани, Лукічя нє відєлі? О, ктойта у вас такой прікольний?

1-й москаль:

Ти, бля, аткуда?

Сашко:

Я с протівотанкового батальйона, с народнава ополчєнія. Сігарєти єсть?

2-й москаль:

На.

Сашко (киває на чоловіка у синьому):

Чьо, плєнний?

2-й москаль:

Да взялі тут, какойто укроп прідурковатий.

(Сашко підносить автомат і стріляє в голову другому, а тоді першому москалеві. Залазить до кабіни уазика.)

Сашко:

Де ключ? Ключа нема! Півцарства за ключа!

(Оглядається, бачить, як на ґрунтовку, де стоїть уазик, виїздить колона техніки, метрах в п'ятистах. Вистрибує з кабіни, хапає за одяг полоненого, тягне його за собою й біжить в лісосмугу. Кричить Всеволоду "бігом!". Всеволод стоїть з закривавленим мечем над третім москалем. Він конає зі спущеними штанями. Певне, з того ж уазика відійшов "по-большому" і йому не поталанило. Вони ломляться крізь кущі. Вибух. Всі троє падають.)