Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

— Ну добре! — зірвалася Рада. — Тільки не заважай. Мені треба дещо перевірити!

Ксюша користувалася тим, що вона була дочкою  заступниці директора. У самої Ради виникли проблеми з предметом, який вела її мати. Лідія Майроуз була занадто строгою та завалювала тих хто пропускав її уроки.

Раді прийшлось погодитися, домовившись, що Ксюша побалакає за неї. На зимовій сесії вона її врятувала від перездачі деяких предметів.

Дівчинка радісно заплескала в долоні.

Рада до того моменту, як зустріла Ксюшу вже встигла зайти в глиб печери. Вона чула, що за містом була велика система печер. Щоб не загубитися Рада помічала стіни.

Поки вони йшли, Ксюша постійно тріскотіла на різні теми. Раду це відволікало від справи.

Десь недалеко почулося крапання води. Рада напружила слух, намагаючись почути звуки чиєїсь присутності. Але окрім звуків самої печери та голосу Ксюші, що розносила луна нічого не було.

— Будь ласка, помовч. — шикнула Рада на дівчинку.

«Де ж та печера?» — Рада переводила погляд від одного коридору до іншого. Вона вже сумнівалась, що знайде тут хоч щось окрім проблем. Треба було не піддаватися впливу гормонів та не лізти сюди. Було ж очевидно, що того хлопця не існує.

Рада продовжувала слухати, потираючи змерзлі голі руки. У підземних коридорах гуляв прохолодний вітер. Рада вирішила йти на звук дзюрчання води.

«Навіщо я сюди пішла? — дівчина все більше хотіла повернути назад. — Праві  Рита з Віолою мені не треба було відмовляти тому хлопцю. До речі, як там його звали? Артур? Андрій? А, до дідька це! Ніхто з них не замінить мого принца… — Рада тяжко зітхнула та стиснула кулаки. — Який же ти козел, Морле! Тобі ж не двадцять років, а за триста! Якого ти так легко послухав батьків? Ти ж казав, що тобі не потрібен трон!»

Її горе наречений був один з безсмертних і Рада про це завжди знала. Спочатку це її лякало, бо не хотілося постаріти, поки він залишиться таким самим. А потім кохання перемогло.

Звичайно ж її сни не були віщими. Ніхто її не чекав у цих печерах. Тому треба було повертатись.

— Ну і де твій принц? Ти ж казала, що він на тебе тут чекає?

Рада здригнулась, забувши що Ксюша поруч.

— Хлопці… Мама каже, що нізащо не можна бігати за ними. Вони того не варті! — задерши підборіддя дівчинка пройшла по печері, роздивляючись сталактит. — Отримають те що хочуть та кинуть! Як, мій батько… Той ще козел.

— Я ні за ким не бігаю... — підібгала губи Рада, знов почавши прислуховуватись. Попереду щось було. Можливо вони вийшли до одного з виходів з печер, бо повіяло сильним вітром.

«Відрадо... — дівчина завмерла, почувши голос десь у глибині печери. — Йди до мене!»

Схаменувшись, Рада щасливо усміхнулась та побігла до входу в прилеглу печеру. Кров стукала у скронях, по шкірі пройшли сироти. Дівчина стала покусувати губи, щоб не заплакати від щастя. Але коли вона опинилась у печері там нікого не було.

Рада не змогла стримати розчарованого зітхання. Печера де вони опинилися була схожа на те, що їй снилося декілька ночей підряд. Нова хвиля розчарування накрила коли вона зрозуміла, що бувала вже тут з подругами, просто заходила з іншого входу.

Обійшовши озерце, Рада сіла притулившись спиною до стіни. Тепер було зрозуміло чому це місце їй снилось.

— Ну і де принц? — Ксюша завертіла головою на всі боки, а потім глузливо посміхнулась. — Що і цей втік?

Рада ображено стиснула та розтиснула кулаки. Вона не знала звідки Ксюша про це дізналась, але це був удар нижче пояса.

— Повертайся у гуртожиток! — Рада показала пальцем на вихід із печери. — Недалеко зупинка автобусів.

— Та чого ти? Я ж нічого такого не сказала!

— Звідки тобі відомо про принца? — Рада мріяла скоріше опинитися наодинці. Можливо це не найкраще місце, щоб поревіти, бо сильна луна, але в гуртожитку показувати слабкість було не можна. З’їдять.  

Ксюша знітилась, та почала смикати край зеленої футболки.

— Я підслухала. Випадково. Я за тобою не стежила! — дівчинка замахала руками.

Піднявши на неї очі, Рада хмикнула — на обличчі тої було написане геть протилежне.

— Повертайся, я прийду пізніше. — втомлено кинула Рада, відкинувши голову назад.

Звук падаючої води зі сталактитів мав заспокоювати. На деякий час Рада поринула в думки. Якщо Ксюша дізналася, що її кинули вона може розтріпати це половині школи. Не можна, щоб про це дізналися від неї. Вона була такою ж стервою, як її мати.

— Я ось про що подумала… — почала знов Ксюша. — Ми ж з тобою друзі. Я нікому про це не скажу. Це повністю зруйнує твою репутацію.

Рада здивовано підняла одну брову. Навряд хтось відмовиться з нею спілкуватися після такого. Бо вона все ще залишається родичкою засновниці "Резенфорду". А щоб бути нареченою принца цього замало. До того ж треба бути безсмертною…

Ксюша продовжила цю тему, що Раді дуже не сподобалося. Піднявшись на ноги, вона зробила крок до неї.

— Заткнись, будь ласка! Інакше я за себе не відповідаю. Ти забуваєш хто я, а хто ти! Я Вольфрам, за мною древній рід, а ти лише дочка багатих батьків.