Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

О, як приємно було бачити, як на лиці Петровича проступає вже справжній, непідробний страх. Бо він же знав, що я не перебільшую. На мені тут тримається якщо не все, то принаймні половина. І я вже подумала, як буду сміятися, спостерігаючи, як Петрович намагається розібратися із закупівлями, рецептами, найманням і вибором продуктів сам. Те ще має бути видовище.  

Петлі рипнули під моєю рукою, і Володимир Петрович водночас з цим відкрив рота. Ось тільки слухати я не стала, а закрила двері прямо перед його носом. Ще б на засув поставила, але нарватися на проблеми з поліцією водночас з втратою роботи вже було б занадто. 

Тож я тільки стримано кивнула Кирилові й Марті, які спритно готували салати й пасту, закинула свій вже непотрібний фартух су-шефа через стійку й пішла до виходу. Перед кованими дверима на мить застигла. А тоді вхопилася за високий канделябр зі свічками. 

Його я кілька років тому знайшла на барахолці й купила за свої гроші, подумавши, як добре він впишеться в інтер’єр закладу. Тепер він якось впишеться у мою квартиру, бо залишати Петровичеві я нічого не збираюся. 

На вулиці почав накрапати дощ, а остання маршрутка від’їхала, обдавши бризками. В іншому випадку я пішла б пішки, але зараз вирішила востаннє брязнути гаманцем на таксі. Водій подивився невдоволено на величезну мідну балку канделябра, але нічого не сказав.

– Важкий вечір, не звертайте уваги, – відмахнулася йому я, а тоді завила білугою, втираючи великі сльози рукавом. Та за кілька хвилин вони вичерпалися так само швидко, як і почалися – певно, всередині рішення про звільнення я прийняла вже давно, навіть якщо й сама ще цього не розуміла.  

Вдома було тихо. Я підтиснула губи: все ще чомусь очікувала почути голос Сашка, але він зібрав речі й пішов ще три місяці тому.

– Ти вже виріши, хто для тебе важливіший: я чи робота, – сказав тоді він, стримуючи сльози. Я дипломатично промовчала й причинила за ним двері, а тоді побігла на зміну в ресторані. 

Тепер це здавалося такою дурницею. Чому я не спинила його? Чому думала, що власник помітить старання, перепрацювання, те, як я ледь не ночувала на роботі, та ще й без додаткової платні?.. 

Руки потяглися до пляшки шампанського, яку я відкладала до іншого, більш приємного приводу. Пилося легко, і за кілька хвилин я полізла до холодильника за якоюсь вечерею, але з розчаруванням виявила, що він пустий. Звичайно ж, снідала, обідала та вечеряла я у “Квітневому присмерку” – в коротких перервах між роботою. 

З розчарованим гарчанням і пляшкою шампанського у руці я полізла на стільчик, аби пошукати щось у верхній шухляді. Десь мало завалятися якесь печиво, чи коробка цукерок… 

Табурет під ногами небезпечно похитнувся, і я зовсім не допомогла справі, коли замахала руками, проливаючи на підлогу алкоголь. Політ, на щастя, був короткий. Але за мить до того, як голова торкнулася чогось твердого, я зрозуміла, що це був не килим, а мідний канделябр, що залишився абияк кинутий серед кімнати. 

Це було дуже швидко: в одну мить я ще падала, а в іншу – вже закривала очі, поринаючи у непроглядну темряву. 

В останні миті притомності у вухах почало дзижчати, а потім з'явилося відчуття, наче я лечу. 

Чи ні. Падаю. Знову.