В В Срібна - Світляки на полі бою, В В Срібна

"Невже знову збирається війна? Я, як не як, права рука султана... Сподіваюсь, що все саме так, не хотілось би потрапити в другий варіант."-подумав придворний. З темно-коричневим волоссям заплетеним в косу, яскраво-зеленими очима, які відігравали барвами лісу. Світлою шкірою, що для тієї місцевості було дивним. Одяг у нього був не таким вишуканим, як у леді, яка стояла поряд і дивилася якісь його малюнки, але досить гарний.

*― З тобою все гаразд?- запитала дівчина.

*― Так, вибач, задумався. - після невеликої паузи відповів хлопець.

*―Я піду... Не хочу примушувати султана чекати.- він лагідно посміхнувся й направився у бік дверей.

*― Щасти тобі.- промовила леді.

Як тільки він пішов, Кюсем потайки направилась до султана, але іншою дорогою.

   Як тільки він зайшов до вишуканої зали, він вклонився і промовив:

*― Вітаю вас. Чим я, ваш скромний слуга, можу вам допомогти?

*― Припини це, негайно! Ти повстанець! - зі злістю промовив чоловік, який стояв на колінах поряд з троном султана.

Тільки тоді хлопець помітив, що поряд з ним стоїть його гарний друг. " Чорт, щось не так! Невже і справді сталося те чого я боявся?"- подумав він.

*― Ти мій гарний друг, але я повинен бути впевненими, що ти й справді не винен – промовив султан.

Він був величним чоловіком, мав майже чорне, не дуже коротке волосся і сірі, димчасті очі. Одягнений він був у чорні одежі з золотими візерунками, а трохи нижче, на шиї, була ошатна брош з золота і зеленого, драгоцінного каміння. Його звали Рустем. Йому було двадцять шість років. Він був тогочасним султаном Османської імперії.

*― До моїх вух дійшла інформація, що хтось з вас є зрадником. Ти моя права рука і я не хочу вірити, що це ти.

*― Це не можливо! Я повністю вам підкоряюсь як і чоловік, який стоїть поруч зі мною.- промовив придворний, сподіваючись виправдати себе і свого гарного знайомого.

*― А ти, що скажеш?

*― Я завжди служив вам правдою і готовий покласти голову за це, але за мною і справді є гріх...

" Чорт, що ти таке кажеш! Невже... Ні, я повинен йому завадити!"- подумав про себе придворний в той час, як серце почало шалено калатати в грудях від страху.

Коли хлопець подивився на нього, в його очах звучало лише одне слово - “Нетреба”. За день до того, вони розмовляли і він сказав, що готовий покласти за нього голову...

 “Невже він все знав? Чому все повинно бути саме так! Невже, я не в силах нічого зробити?»- все питав, сподіваючись на краще, у себе хлопець.

*― Продовжуй.- промовив Рустем.

*― Одного разу я й справді пішов проти вас. Через закон, який ви ввели. Я не зміг втримати себе.- з повною впевненістю промовив він.

*― Султане, але він зробив й багато гарних вчинків. Невже ви й справді позбавите його голови за одну помилку?- гарячково промовив придворний.

*― Ти зробив це, отже, повинен понести відповідальність за законом. Я не стану робити ніяких виключень. Тобі відрубають голову на світанку.- холодно відповів султан.

*―  Я зрозумів. Нехай так і буде.- спокійно відповів Наіль з легкою посмішкою на устах.

*― Проведіть його до темниці. І всі інші вийдіть, я хочу поговорити зі своїм слугою на одинці.

Коли всі вийшли, придворний досі стояв і не вірив, що його друг й справді помре. Його привели до тями слова султана.

*― Я знаю, що ви були гарними друзями, але я вже нічого не зроблю. І я знаю, що зараз ти попросиш зайняти його місце, але я відразу відповім, що не дам тобі цього зробити. - після невеликої паузи він продовжив: - Якщо хочеш, я дозволяю тобі не приходити. До його темниці тебе не запустять. Так буде краще. Повір мені, а тепер можеш йти.

*― Я вас зрозумів.- сказав він тихим, тремтячим голосом, коли виходив із кімнати.

Леді, яка все підслухала миттю підійшла до нього. І промовила:

*― Ти як? Мені дуже шкода.

*― Мені потрібно побути на самоті.

Повернувшись до кімнати, він підійшов до шухляди, там лежала вишукана стрічка. Коли його гарний друг подарував її йому, він промовив :" В тебе таке довге волосся, а заплести якось гарно нічим. Тримай, це мій тобі подарунок, так сказати напам'ять. Хто знає, що станеться, але, якщо я буду помирати,  одягни її на прощання". Тоді він відповів: " Що ти таке говориш?! Це не смішно!"

" Якби я тоді знав, що й справді буду вимушений заплести нею коси"- подумав він.

На ранок він йшов до місця страти.

" Він полюбляв ранок... Так сильно, що і описати важко"-міркував придворний.

Коли він прийшов, він побачив, як його друга виводили на центр дворику, який лагідно освітлювало тепле світло.

" Не думав, що він це запам'ятає. Його коса й справді зав'язана тією стрічкою"- подумав приречений до страти, перед тим, як стати на коліна.

*― Привести страту в дійсність.- наказним тоном сказав султан.

Коли сокира вже була над його головою, він тихо промовив дивлячись на придворного:

*― Пробач...

Придворний встиг прочитати це на його устах. Свист сокири... І все, все...