Льюїс Керролл - Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі

не розучився як то трапляється з більшістю дорослих. Не дивно, що вони таї здружилися — професор математики і маленька дівчинка. Їхні гра в казку продовжилася й тоді, коли Аліса трошки підросла і на, усе в світі їй запраглося чимшвидше перейти зі становища маленької дівчинки, яку повчають усі, кому заманеться, до рангу доросле дами, перед якою — навпаки — всі шанобливо замовкають. Мовою шахів, що в них так часто грали Чарльз і Аліса, це зветься перейти з пішаків у королеви. І Керрол вволив це Алісине бажання, цим разом перенісши її пригоди у світ за дзеркалом, де і розігрується отака шахова партія. А в числі фігур, що супроводять дівчинку на шляху від першої до восьмої лінійки, зобразив і себе в подобі Білого Лицаря. Це він, незграба, верхи на конику, обчіпляному всякою всячиною, без угаву торочить Алісі про свої дивацькі винаходи, а на прощання просить її озирнутись і помахати йому рукою… Дівчинка стає дорослою. Грі кінець — і дитячій дружбі також.

(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря — і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінію свого життя.)

Казка ця, як усе в Керрола, «з секретом». Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, яка стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу — в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:

— А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?

Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща з усіх можливих відповідей. Справді-бо, головне, так ніким і не з'ясоване питання — по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є відносно другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями — г нас, так само, як ми — їх? Чи, як про це сказано в казці, — хто кому сниться9..

Всюди у Льюїса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному. Невідомо, котрий із них сам письменник уважав за справжній, а котрий — за сон чи марево. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив далеко більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей у цілому світі ось уже майже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись забавляв свою маленьку приятельку.

Настала й твоя черга їх почути…

Оксана Забужко

Аліса в Країні Чудес

Червневий південь золотий,

Ріки сяйливе скло,

В дрібних долоньках дітвори

Пручається весло,

І течією нас аж ген

Від дому віднесло.

Безжальні! В час, як червень нас

Спекотою повив,

Тоді, коли понад усе

Здрімнути я б волів, —

Вам зажадалося, щоб я

Вам казку оповів!

І квапить Перша: «Не барись!

Розкажеш казку! Згода?»

А Друга: «Щоб у казці тій

Були чудні пригоди!»

А Третя всіх перебива,

Бо нетерпляча зроду.

Та ось мовчанка залягла,

І, наче уві сні,

Нечутно дівчинка іде

В країні чарівній,

І бачить силу дивних див

В підземній глибині.

Гай-гай!.. Уяви джерело

Вже струменем не б'є.

«Кінець опісля розкажу —

Ось слово вам моє!»

«Опісля, — всі кричать гуртом,

За хвилю настає!..»

Снується нитка спроквола

Моєї диво-казки,

Вже й сонечко ясне сіда —

Доходить до розв'язки…

Гайда додому, день погас

І ніч вдягає маски.

Алісо, казку давніх днів

Сховай до сивини

В тім тайничку, де бережеш

Дитячі любі сни,

Немов прочанин квітку з піль

Своєї сторони![1]

Розділ перший

Униз і вглиб кролячою норою

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

— Чого варта книжка без малюнків та розмов? — зітхнула Аліса.

Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток — це ж бо така втіха сплести собі з них віночок…

Аж тут повз неї промайнув Кролик — білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

— Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

(Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.

Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін — і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.

Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася — так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі.

Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, — але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» — та ба! — виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб'є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.

— Овва! — чудувалася Аліса. — Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та