Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Дякую, — відмовлятися від частування вона не збирається, здуває надокучливу пінку в кут кухля і з передчуттям тепла робить перший ковток. Вона зупиняється в пана Лежича вже не перший рік, тож господар нічліжки її вподобання пам'ятає. І Пенсі, задоволена своїм вибором, щоразу із насолодою повторює: — Смакота! Ще й із медом!

— Для постійних клієнтів нічого не шкода, — усміхається пан Лежич і з почуттям виконаного обов'язку повертається в крісло. — Скільки вже років ми знайомі?

— Самостійно я на перевал приходити стала років шість тому, — прикидає подумки Пенсі, — а що?

— Та от дивлюся я на тебе — і така жалість бере, — пан Лежич підтискає губи. — Дівка ти справна, незважаючи на те що мисливиця. Ну, за вибір професії звинувачувати тебе не можна: мисливці знайшли, вигодували, виростили. Ким тобі ще бути?

Пенсі знизує плечима. Не казати ж, що вона зовсім не знає того життя, що було в неї до прийомних батьків. Дитинство її минуло в переїздах і навчанні мисливської премудрості. Та й чи таке важливе те минуле, що колись у неї було, якщо воно тільки в кошмарах сниться? У мисливців, які її знайшли, їй сподобалося. До того ж у Пенсі чудовий нюх і спритні руки, тож вивчитися всіх трюків у прийомної сім'ї було нескладно.

— А я ж пам'ятаю тебе ще малою шмаркачкою: бліденька, обгоріла, настовбурчена. Світловолосе обгоріле пташеня-бідолаха. З тутешніх лісів тебе загін Тівари Гострої притяг. Вона ж на полювання тоді ходила разом з чоловіком, старшим сином і його друзями. Жінка серйозна, вправна, та тільки все одно не встежиш за всім. Води і шматок хліба дурні дитині дали, в куртку загорнули, а чоботи-то були ганчіркові на тобі — домашні капці. Як тільки ти, малеча боса, ноги тоді не відморозила?! — пан Лежич у пориві ляскає себе по колінах долонями. — Але все обійшлося, хоч ти й хворіла майже тиждень.

Пенсі розмірено киває головою. Насправді вона смутно пам'ятає, як її знайшли, але ввічливість не дозволяє їй перервати монолог пана Лежича. Доводиться слухати. Напевно, тому полювання на Людожерському перевалі ніколи не здавалося Пенсі приємним — через людей. Дивностей ці ліси плодять безліч, гроші за сезон вона заробляє непогані. Але тут минуле підстерігає на кожному кроці: у словах людей, у їхніх поглядах, у її кошмарах.

— Так я до чого веду розмову, — пан встає за стійку якраз навпроти Пенсі та піднімає вгору вказівний палець. — Дівка ти дуже хороша і правильна, працьовита і справна мисливиця. Але негоже дівчині зовсім без дому... Свого, теплого, справжнього. Пацани у твоєму віці — дурники безголові: або помруть, не розрахувавши сил, або проп'ють усі гроші. А ти, я вірю, всі ризики обдумаєш, дивність ту принесеш і на свою користь гонорар застосуєш...

Пенсі відставляє кухоль, випрямляється і всім своїм виглядом прагне показати, що їй цікаво. А їй справді цікаво. Якщо пан Лежич каже, що вона заробить, значить, так воно і є. Не помічений був господар найприємнішого місця на Людожерському перевалі в голослівності. Тож, можливо, не так і швидко старіють на самоті доми, особливо ті, що збудовані з гладеньких запашних колод, з високим ґанком і чистими — медового кольору — підлогою та стінами.