Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

шляху назад немає

Лукар вийшов із будинку, і холодна ніч одразу обійняла його своїм тихим диханням. Повітря було свіже, з легким ароматом хвої та вологи, що залишилася після недавнього дощу. Він підняв голову до темного неба, на якому тьмяно мерехтіли зірки, ніби вони теж спостерігали за його вибором.

Його руки тремтіли, коли він сів у машину, стискаючи кермо так, ніби намагався втриматися за єдине, що ще здавалося реальним. Двигун загудів низьким голосом, і машина повільно рушила з двору, залишаючи позаду трьохповерховий кам'яний будинок, що височів, як мовчазний свідок усіх подій його життя. Він завжди здавався непохитним, але тепер Лукар відчував, що всередині цих стін більше не залишилося безпеки.

 Дорога, якою він їхав, була безлюдна. Його шлях вів до маленького міста Гастінгс. Турист або простий заїжджий ніколи б не сказав, що це місто чимось відрізняється від тисячі схожих місць: маленькі вулички, низькі будинки і безліч різних крамничок. Але Лукар і інші перевертні знали, що це місто відьом. Це була їхня земля, і тепер він усвідомлено перетнув її кордони.

Перевертням було заборонено без дозволу заїжджати на землю відьом. Щоб бути справедливим, відьмам також заборонялося перетинати територію перевертнів. Закони дозволяли ув'язнювати будь-кого, хто порушить кордон, а потім проводився суд, де відьми чи перевертні вирішували, що робити із порушником.

Доїхавши до межі землі відьом, Лукар зупинив машину. Тут ліс виглядав інакше — густіший, темніший, наповнений примарною тишею. Дерева росли настільки близько одне до одного, що здавалося, ніби вони створювали стіну, яка відокремлювала цей світ від усього іншого. Серце Лукара прискорилося, коли він вийшов із машини, вдихнувши важке, наповнене магією повітря.

Він знав, що після цього шляху назад не буде. І якщо відьми погодяться допомогти, ціна буде високою. Дуже високою.

Лукар сідає в машину і продовжує шлях. Через кілька хвилин він вже мчить вулицями маленького містечка, де старовинні будівлі з мохом на кам’яних стінах контрастують з новими, яскравими вивісками магазинів. Легкий дощ, що почав накрапати, додає атмосфері сірості та неприязності. Як тільки він виходить з авто, одразу відчуває на собі погляди перехожих. Дехто дивиться з осудом, інші — з цікавою настороженістю. Невідомо, чи це через його вигляд, чи через що-небудь інше, але він відчуває себе чужим в цьому містечку. У звичайних обставинах Лукар міг би залишитися на місці і спостерігати за людьми, але тепер кожна хвилина на рахунку. Йому терміново потрібно дістатися до голови ковену. Тому, не звертаючи уваги на здивовані погляди, він швидко заходить до найближчої крамниці. В дверях чутно тихий дзвінок, коли він ступає на поріг. Погляд продавця одразу оцінює його, але не видає емоцій. Лукар не чекає питань і відразу звертається до нього:

— Я хочу зустрітися із головою ковену

Лукар дивиться на жінку років 45, і раптом щось відбувається. Неначе невидимий струм прокочується через його тіло, і в ту ж мить Лукар втрачає рівновагу. Його ноги підкошуються, і він падає на підлогу, не розуміючи, що сталося.

Всі звуки навколо ніби розчиняються в порожнечі. Лукар лежить, спостерігаючи, як світ навколо нього починає розпливатися. Він намагається піднятися, але його тіло наче не слухається. З кожною хвилиною він відчуває все більше запаморочення, а навколишня реальність здається все далі і далі.

 

Лукар приходить до тями поступово. Спочатку його свідомість охоплює важке відчуття дискомфорту, і він повільно відкриває очі. Всі навколишні звуки здаються приглушеними, ніби він опинився під водою. Погляд туманний, важко зосередитися. Він не розуміє, де знаходиться, що сталося. Тіло важке, його тягне вниз, кожен м’яз болить, а головний біль розриває свідомість.

Затуманений погляд поступово очищується, і Лукар починає розпізнавати навколишнє середовище. Стеля над ним сіра і потріскана, відчувається вологість. Він пробує рухатися, але відчуває, як його ноги не слухаються, і біль пронизує тіло з кожним рухом. Лише після кількох спроб йому вдається звести голову, і він бачить обстановку, що його оточує. Спочатку здається, що це звичайна кімната, але з кожною новою деталлю, що з’являється у його свідомості, Лукар розуміє: він в тій самій клітці, яку важко назвати навіть в’язницею.

Пульсуючий біль в голові й тілі не дозволяє зібратися з думками, але він намагається розібратися, що сталося. Знову й знову він намагається зрозуміти, як потрапив сюди, але все що залишається — це холодне відчуття, що він опинився у пастці, з якої немає виходу.

Дні тягнулися нескінченно. Лукар не міг зрозуміти, скільки часу він вже перебуває тут — чи кілька днів, чи, можливо, вже цілий тиждень. Всі ці години змішувалися в одну безформну масу, і час втрачав будь-яке значення. Лише стіни, які не змінювалися, і металеві решітки, що закривали двері, нагадували про реальність цього місця.

Періодично Лукар занурювався в сон. Його сон був важким, тривожним, наповненим кошмарами і відчуттям безвиході. Він прокидався знову і знову, відчуваючи, як біль у тілі і головний біль не дають йому повністю відновити сили. Кожен його рух здавався важким, і кожен вдих забирав у нього останки енергії.

Ніхто не приходив до нього. Кімната залишалася такою ж пустою і непривітною, як і першого дня. Ні звуків, ні слідів людської присутності — Лукар залишався на самоті зі своїми думками і болем. Це затягувалося в нескінченність, і кожна нова хвилина видавалася ще важчою за попередню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍