Марко Вовчок - Твори

небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

— Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!

I заспiвала, затягла, — наче теє срiбло пересипається. Стара її цiлувати: «Серденько моє! Втiхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:

— Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!

— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!

Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!

III

— Ходiм лишень, голубко, — говорить стара панi, — я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

— Се ваша панночка, — промовляє до нас панi. — Цiлуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.

Стара всiх нас показує, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха…

— Боже мiй! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: — Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.

— Чому? — каже стара. — Зумiють, серце. А нi, то навчимо.

— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: — Ся буде менi!

— Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.

— Ходiм уже, бабуню; годi вже! — перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, — от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…

— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.

Та й говорять собi, наче про коней, абощо.

— Ой, Устечко! — журяться дiвчата, — яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!

— А що ж, — кажу, — дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде — побачимо.

Та й собi задумалась.

IV

Увечерi кличуть: «Iди до панночки — розбирати». Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.

— Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

— Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:

— Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? — питає.

— Нi, не вмiю.

— Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!

Дiвчата вже мене дожидають:

— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?

— Дурна я, — кажу, — дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.

— Дома я! — каже. — Дома! Усе менi вiльно!

Цiлує стару панiю та раз у раз питає:

— Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?

— Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

— Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!

— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається…

— Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?

— Як заручишся, дитино моя, — одказує стара. — Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!

А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зiтхне:

— Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!

— Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

VI

Та й справдi перхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, — так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а бiльше що?

VII

Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, — життя i господарство.

— Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.

— Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.

— Вiзьмiть книжку почитайте.

— Що я читатиму? Я вже не бачу читати.

— То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!

— Та добре ж, добре, угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi — вона напоготовi, привiтає їх.

Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:

— Як славно, бабусечко, як славно, як