Елена Радькова - Меч дракона Олдера. Дракон і Птаха, Елена Радькова

Глава І

Замок Кабор був одним із найвеличніших  і прекрасних замків країни Лілових хмарин. Він був розташований на березі моря Тисячі мар. Мандрівникам, які бачили замок зі сторони моря, здавалося, що башти замку злітають в височінь над обривом немов стріли, а сам замок, не торкаючись землі, парить над узбережжям.

Замок здавався абсолютно не укріпленим, однак це враження було оманливим. Його легкі стіни були неприступні для ворога. Вони були зведені чарівником Вонгом для імператорської династії Віналі.

Колись Кабор був шумним і приховував своїх мешканців за високими стінами,  то теперь він стояв поодинокий і мовчазний, тільки тогі своїм пташиним криком порушували його спокій. Тепер його розкішні кімнати займала  остання з Віналі, спадкоємиця і хранителька  меча Олдера Керіа.

Цим туманним прохолодним ранком її як завжди розбудили кроки служниці Шили.

- Доброго ранку госпожа. Я принесла вам відвар із самлі та палянички.

- Дякую, Шила. – майже прошепотіла сонним голосом Керіа.

- Пані, насмілюсь нагадати, що сьогодні у вас зустріч із Менсоком, герцогом Аразі.

- Я не дуже хочу бачити цього  похмурого, пихатого ґевала, але що робити, - Керіа  зморщила  носик – доведеться його терпіти! Для нас зараз настали не найкращі часи.

Керіа встала з ліжка і граційно, наче кішка на м’яких лапах, підійшла до вікна. Перед її очима відкрився  дивовижний краєвид. Величезне сонце країни  Лілових хмарин тільки почало сходити і небокрай дійсно мав лілове забарвлення, яке м’яко переходило в ніжно блакитне.

- Я повинна мати величний та неприступний вигляд - сказала Керіа – приготуй тіару Віналі и моє найкраще плаття. Та, не забудь, біля мене повинен бути меч Олдера...Точніше його копія. 

Останні слова Керіа не промовила вголос, ніхто не знав, що меча Олдера в замку немає, це була таємниця, яку приховували від усіх.

 

Зустріч Керіа і герцога Аразі  відбувалась в самій великій і найвишуканішій  залі Кабору. Керіа була прекрасна в тіарі Віналі. Тіара, оздоблена діамантами та рубінами засліплювала, вона була свідченням колишньої величі предків Керіа. Нижня частина її була прикрашена виключно великими криваво-червоними рубінами особливого огранювання. Чим вище ковзав погляд  по цій прикрасі, тимсвітліше становився колір  рубінів і наприкінці вони плавно «перетікали» до діамантів.

Сама Керіа сиділа на величезному троні, її права  рука спиралась на руків’я меча. В цю мить ця тендітна дівчина була втіленням сили та грації, витонченості й неприступності.

Аразі зайшов до тронної зали швидкими кроками, окинув оцінювальним поглядом оздоблення.

- Доброго ранку, Ваша високість, Повелителька Кабору! – звернувся до Керіа герцог.

Однак присутні зауважили, що хоча титул Керіа був  вимовлений, герцог не прихилив коліно. Така витівка герцога виказувала його непокору короні та зухвалість, бажання самому зайняти місце Керіа.

- Потрудіться пояснити мені мету вашого візиту в Кабор, герцог! - незворушно промовила вона.

- Ви ж знаєте, Ваша величність, не в ваших силах втримати меч Дракона у своїх руках – розтягуючи губи в нахабнуватій посмішці, вимовив Аразі – Жіночий розум не в змозі осягнути силу та владу драконів, а особливо зброї, залишеної ними людям у спадок. Меч повинен бути в руках справжнього володаря.

- Ви забуваєтесь, герцог! - вигукнула повелителька замку - З часів народження світів силу і мудрість дракони завжди могли передати тільки жінці. А я віддам меча тільки тому, кому я буду вважати за потрібне, і тільки тоді коли прийде час. А вашим він стане тільки тоді, коли ви почуєте мій останній подих, але і після цього ви не зможете скористатися ним!

Після цих слів Керіа підвелася і це був знак, що розмова скінчена.

Герцог повернувся до Керіа спиною й вийшов із зали. Він був дуже невдоволений розмовою. Герцог чекав, що побачить Кабор поваленим, він вважав, що замок зустріне його убогістю, та Кериа, упавши до його ніг, благатиме, щоб він став її повелителем і покровителем.

Батьки Керіа обіцяли Менсоку, що вона стане його дружиною, але вони загинули рано і молода спадкоємиця Кабору тепер сама може вирішувати свою долю.

«Самовпевнене дівчисько! Вона сама благатиме мене про допомогу. Я знаю, насправді вона бідна і не зможе зібрати армію, щоб захистити замок!» - думав герцог, спускаючись сходами до моря.

Біля пристані його чекав галеон с чорними вітрилами. На вітрилах галеона красувався, немов тиснений золотом, герб Аразі – шуліка, що розправив крила, увінчаний короною.

Тим часом Керіа проводжала його поглядом, стоячи у вузького стрілчастого вікна.

- Даремно ви так повелися з ним, моя пані.- несміливо сказала Шила.

- Не даремно, Шила, я вірю, що збудеться прокляття твоєї матері обрушене на рід Аразі та її пророцтво про майбутнього хранителя меча Олдера - заперечила їй Керіа.

 

Мати Шили була з давнього роду чаклунів, які мешкали дуже далеко від країни Лілових хмарин, на острові Халсі. Назва острова мовою місцевого населення значила Співочий туман. Про мешканців цього острову ходили легенди, що вони володіють магією, за допомогою якої можна підкорити увесь світ. Бажаючи помститися за смерть своєї коханої Мілери та намагаючись заволодіти цими  знаннями, жадібний Вілуар Аразі, батько Менсока Аразі, зі своїми воїнами напав на острів. Але ніхто з мешканців  острова не відкрив йому таємницю знань і Вілуар не помилував нікого, навіть жінок та дітей. Коли він увірвався до дому Шили, її мати встигла переодягти дівчинку в плаття кухонної прислуги. Це врятувало її від смерті, старий Аразі вирішив, що прислуга все одно нічого не знає, а на кораблі від неї хоч якась  користь. Шилу забрали на корабель, а її мати довго катували, щоб узнати таємницю чаклунів Туманного острова. Перед смертю мати Шили попросила герцога підійти ближче і прошепотіла ему своє прокляття:

- Я проклинаю тебе! Хоча твій рід давно вже проклятий! Ти намагався заволодіти світом, але колись туман відродиться в ліловій хмарі та твої нащадки візьмуться за меч, але прийде хранитель його і це буде останньою миттю твого роду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍