Олександр Юрійович Есаулов - Щурячий підступ. Справа № 6, Олександр Юрійович Есаулов

— Начхати. Тобто байдуже.

І без того спантеличена математичка розгубилася ще дужче.

— Що байдуже?

— Усе байдуже, тому й начхати… — вимовивши цю загадкову фразу, Філімонов нарешті підвівся з-за парти й неквапом рушив до виходу. Останньою (поважно й без поспіху, немов капітан тонучого корабля), з класним журналом і контрольними завданнями під пахвою, з класу вийшла Логарифма.

Коридор другого поверху вже спорожнів, тільки по сходах, немов стадо бізонів, змітаючи все на своєму шляху, сунула юрба старшокласників. Як не дивно, замість нажаханих криків, чулися регіт і жарти.

За лічені хвилини школа спорожніла. Класні керівники вже збирали своїх учнів і шукали тих, хто загубився. По черзі підходили до Владислава Васильовича, який на всі запитання тільки ошелешено знизував плечима:

— Та звідки я знаю, хто й де підклав бомбу? В міліцію подзвонили і сказали, що школу заміновано. Міліціонери наказали негайно евакуювати дітей, доки вони їдуть. Більше я нічого не знаю, і відчепіться від мене, заради Бога. Діти всі на місці?

На порозі школи з’явився Юрко Філімонов.

— Що?!! — заволав Владислав Васильович. — Знову Філімонов?! Філімонов, негайно йди до мене!

Юрко так само неквапом, усвідомлюючи, що опинився в центрі уваги всієї школи, голосно відповів:

— Слухаю та підкоряюся, Владиславе ібн Васильовичу!

— Ото блазень!

Старшокласники заґелґотали.

Миха з Льохою стояли серед своїх.

— Ти бодай щось розумієш? — запитав Льоха в Друга.

— Ні… З якої радості комусь знадобилося мінувати школу? Мабуть, хтось прикольнувся, — Миха почухав потилицю.

— Нічогенькі такі приколи, — пробурчав Льоха. — За таке по голові не погладять, а якщо й погладять, то чимось твердим.

Філімонов нарешті дочалапав до ВВ (так школярі скорочено називали Владислава Васильовича), і директор заходився втовкмачувати йому щось про дисципліну й відповідальність.

З-за будинків виринув бусик зі страхітливим написом «Вибухотехнічна лабораторія» на дверцятах.

— Сапери… Сапери приїхали… — промайнуло учнівським натовпом.

Тільки тепер, бачачи наочний доказ того, що школу й справді може бути заміновано, Миха усвідомив серйозність ситуації. А раптом десь у школі таки лежить бомба, і годинник спускового механізму вже відраховує останні секунди? А тоді як жахне! Полетять уламки скла, з вибитих шибок повалить чорний дим, заверещать дівчата… Хай йому всячина! Якщо це й жарти, то надто вже… Дізнатися б, хто це так безглуздо пожартував, і натовкти йому пику!

Тим часом з машини квапливо вискочило троє чоловіків й кокер-спаніель. У пса були сумні очі й довгі, мало не до землі, вуха.

На собаках Миха знався відтоді, як подружився з Яною. У Яни була собака породи бернський зененхунд. І колись у тієї Яниної зененхундиці Бечки вкрали цуценят, а вони з Льохою допомогли їх відшукати. Так вони й познайомились. А пізніше й сама Яна, і навіть її Бечка не раз допомагали друзям у розслідуваннях.

Тим часом сапери і їхня собака забігли до школи.

Розділ 2

Другу годину поспіль, поки сапери обстежували школу, учні та вчителі товклися на вулиці. І хай не було аж надто холодно, та все ж таки надворі жовтень, а жовтень — це вам не червень, і навіть не травень. У жовтні вже прохолодно, і вітерець часом так провіває — хай Бог милує, а вибігали ж на двір похапцем, про одяг ніхто навіть не подумав. Але всі терпляче чекали, розуміючи — кокер-спаніеля не поквапиш. Собака — не людина, вона свою справу виконує ретельно й сумлінно за будь-яких обставин. Нарешті, коли навіть директорові це вимушене неробство набридло, а учні промерзли до кісток, сапери вийшли зі школи. Старший, у спеціальному шоломі й грубезному цупкому костюмі, підійшов до міліцейської машини. З неї назустріч саперу виліз капітан міліції. Миха впізнав його відразу: це був Ігор Борисович Слісаренко. Миха стикався з ним не раз, у різних справах. Особливого захвату з того, що відбувається, на капітановому обличчі видно не було. Ще б пак! У відділку лежить ціла гора термінових і вкрай важливих справ, а він застряг тут більш як на дві години! Капітан був певен: дзвінок — це жарт якогось телепня-двієчника, що зателефонував до міліції, щоб зірвати урок. Це капітанові геть не подобалося, і він заприсягся собі показово покарати нахабного жартівника.

— Пане капітане, — сапер приставив долоню до скроні, — вибухових речовин не виявлено.

— Точно? Ти певен? Це школа, відповідальність усвідомлюєш?

— Усвідомлюю. Бося будь-яку вибухівку за кілометр чує.

— Бося — це воно? — Капітан кивнув у бік кокер-спаніеля.

— Бося — це спец, яких мало. Даремно ви про нього так зневажливо.

Бося жваво заметляв куцим хвостом.

— Так-так, — сказав Слісаренко, — дякую. Ви свою роботу зробили, а ми тепер візьмемося до своєї. Хтось добряче відповість за це все… Ти ба, який жартун!

Сапери, забравши кокера, сіли в свою жовту машину. Гаркнув стартер, кашлянув двигун — і лише хмаринка сизого диму залишилась на шкільному подвір’ї, за мить розвіявшись. Капітан, заклавши руки за спину, пройшов сюди-туди перед школярами, не відриваючи від землі замисленого погляду. Директор запитально дивився на нього.

— Пане капітане, можна заводити дітей у класи?

— Га? — отямився Слісаренко. — Так, заводьте..

Директор заплескав у долоні, привертаючи загальну увагу:

— Прошу всіх повернутися до класів! Продовжуємо заняття!

Шоу закінчилося, доводилося повертатися в класи — й особливого ентузіазму в учнів це не викликало, хоча всі добряче задубли. Все ж таки, кепський відпочинок кращий за найпрекрасніше навчання. Але що вдієш? Учні поволі розходилися по своїх класах. — Я таких приколів ще не бачив, — говорив ідучи Миха.

— Аналогічно. Це ж треба! Зірвати заняття всій школі! Повний капець… Ох, і влетить комусь від ВВ!

— Якщо знайдуть… — з сумнівом похитав головою Миха. — Звичайно в таких випадках телефонують з таксофону. Спробуй злови вітра в полі!

До класу зайшла історичка Оксана Петрівна. Вся школа позаочі називала її Конячиною. Вона була висока, огрядна, ходила — немов цвяхи туфлями забивала. Коли Конячина крокувала другим поверхом, то на першому, на столах в учительській, підстрибували кухлики з кавою. Свій предмет вона знала досконало, до найменших подробиць, і того ж вимагала від школярів. Дисципліна на її уроках була зразкова, і навіть Філімон не ризикував заявляти їй, що він пофігіст: Конячина могла й стусана дати. Начебто жартома-доброзичливо, але вельми дошкульно.

— Отже, — сказала Конячина, промарширувавши від дверей до столу, — наблазнювалися? Дізнаюся, хто це зробив, — вона здійняла вгору товстий, як сосиска, вказівний палець, — змушу жартівника всі дати з підручника вивчити. Напам’ять.

Усі з полегшенням зітхнули: це ще не так страшно, могло бути й набагато гірше.

А Конячина вела далі:

— І скласти залік