Юрій Гурін - Парад планет, Юрій Гурін

— Так, дійсно, люди — не подарунок. І те, що вони на мені наробили, варте помсти й агресії, чи, навіть, ненависті, але… — Марс знову затримав подих, ніби щось обмірковував. — Чув, у них з’явилася нова програма, і вони планують повернутися й оживити мене. Тим паче вони вже дізнались про мої підземні водні джерела.

— Брехня! — заверещав Юпітер. — Не слухайте його, чорну діру вам у сусідки, Альдебаран — на орбіту…

— Те, що вони планують повернутися на мене — свою першу домівку, — вів собі далі Марс, — лише підтверджує це. Пропоную дати людям шанс.

Марс продемонстрував усім приклад справжньої чоловічої поведінки. Уміти вибачати — це неабияк шляхетно.

— Так, так! Я його цілковито підтримую, — втрутилася Венера, сусідка Землі. — Вони хороші й кумедні, лише бувають іноді… агресивні.

Знову зборами прокотився сміх, і люди відчули на собі його наслідки.

— Не слухайте їх, — втрутився Меркурій. — Люди вже поклали око на мої діаманти. Вони знищать мене!

У ту мить він нагадував десятирічного хлопчика, котрий ревно охороняв свої гроші на обід.

— Чого ти так репетуєш, Меркурію? — поцікавився Марс. — Ти, я й Венера маємо підтримувати Землю. Ми ж усі — планети земної групи.

Та Меркурій не заспокоювався:

— Бачив я результати вашої підтримки! Знищити заразу!

— Так! Так! — підтримував Юпітер.

Сонце замислилось.

— Ми вислухали представників двох груп із чіткими, протилежними позиціями. Послухаймо когось із прибічників нейтралітету. Хто хоче виступити?

— Давайте я, — відгукнувся Сатурн — шоста планета Сонячної системи.

Грива із крихких сніжинок і снігових брил різного розміру, каміння і пилу, що кружляли навколо, додавала йому упевненого й поважного вигляду.

— Я хоч і далеченько, — почав він, — але разом із Юпітером приймаю усі найбільші ризики: астероїди, метеорити, комети та й просто за́йд із інших галактик. Я чесно служив людям і оберігав цю крихітку — планету Земля — від усіх небезпек, які несе в собі великий космос.

— Це більше моя заслуга, — уточнив Юпітер.

— І твоя також, — підтвердив Сатурн. — Але ж вони ще зовсім діти і не наробили нічого лихого. Чи не зарано ми так турбуємося? Можливо, вони й становитимуть загрозу за пару тисяч років, але зараз передчасно хвилюватися.

— Так-так, Сатурн діло каже, — підтримав Нептун. — Ні́чого панікувати завчасно.

— Ваша позиція зрозуміла, — спокійно вимовило Сонце. — Хто ще хоче виступити?

— Хай Венера щось скаже. Вона сусідка Землі, — запропонував Меркурій.

— Люди хороші по своїй природі, — почала Венера, у якої від хвилювання з’явився рум’янець. — Вони закохуються, пишуть і читають вірші, дарують одне одному квіти, здатні на відчайдушні кроки заради кохання. Хіба такі створіння можуть бути поганими і нести загрозу нашій домівці?

— У неї також стокгольмський синдром, — Меркурій лише махнув рукою. — Коли вони пробурять мене з усіх сторін і повиймають усі діаманти, так що я розлечуся на шмаття, тоді й побачите, які вони хороші.

— Ну все, годі балачок. Час голосувати, — мовило Сонце.

— Хто за те, щоб знищити людей?

Меркурій і Юпітер одразу жваво відгукнулися.

— Хто за те, щоб дати людям шанс?

Марс із Венерою не так активно, але все ж підтримали цю позицію.

— Хто утримується?

Нептун із Сатурном.

— То це, виходить, знову мені все вирішувати? Все залежить від мого голосу? — замислилося Сонце.

Юпітер одразу запропонував:

— Якщо не хочеш брати на себе цю відповідальність, можу пропустити на Землю пару чималеньких астероїдів. Усе скінчиться дуже швидко. Як із тими динозаврами.

— Я також можу розтопити їхні льодовики, і їх просто змиє усіх, мені це нічого не вартує, — відповіло Сонце. — Але я ще не вирішило.

— А що тут відбувається?

Усі мимоволі обернулися.

На парад несподівано завітала Земля.

— Гомін на всю Сонячну систему. Ви знову щось обговорюєте? Ще й потайки від мене?

Присутні зніяковіли. Особливо Юпітер.

— Якщо ти вже тут… — почало Сонце. — Ми вирішуємо долю твоїх мешканців — людей.

— Чекайте. Ви щось вирішуєте стосовно мене і моїх мешканців без… мене?! Ви порушуєте перший закон Всесвіту! Лише я маю право таке вирішувати!

Земля поводилася, мов розлючена самиця, котра відважно захищає своїх малят.

— Так і є, — погодилося Сонце, — але ми знаємо, як ти до них прикипіла. Ти не зможеш об’єктивно оцінити загрозу. А вона з кожним роком лише більшає. Вони вже перетворили на смітник ближній космос. Тепер планують ядерні випробування, штучний інтелект із роботами, неконтрольовані клонування і бозна-що ще! Їх потрібно зупинити, доки не пізно.