Кирило Юрійович Галушко - Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Уперше назва «Україна» у формі «Оукраина» вживається під 1187 роком у Київському літописі в складі Іпатіївського літописного зводу XIV ст. у розповіді про смерть Переяславського князя Володимира Глібовича. Цей племінник Андрія Боголюбського посів Переяславський стіл після взяття Києва 1169 р. та зажив слави не тільки тим, що захищав своє князівство від набігів половців, а ще й тим, що був безжальним до сусідів: 1183 р. він ущент пограбував землі новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім». Утім, коли 1185 р. після оспіваної поразки Ігоря половці вдерлися у Переяславське князівство, Володимиру вдалося зупинити військо половецького хана Кончака під стінами Переяслава. Тож, коли він у неповних 30 років під час походу на половців раптом нездужав та помер, як записано в літописі, за ним «плакашасѧ» не тільки «вси Переæславци», але й «ω нем же Оукраина много постона».

Як уважає більшість істориків, тут назву «Оукраина» вжито стосовно посульського порубіжжя, яке смерть князя залишала беззахисним перед нападами кочовиків. Проте багато хто з українських коментаторів цього літописного повідомлення гадає, що «Оукраина» тут ужито як синонім «переяславців», та навіть населення чи не всього половецького порубіжжя у землях сучасної України.

Однак інші згадки «України» в Іпатіївському літописному зводі — у Київському та в Галицько-Волинському літописах заперечують останнє тлумачення.

Уже за два роки після оповіді про смерть Володимира Глібовича 1189 р. назва «Оукраина» виринає в зовсім іншому прикордонні — галицькому. Після смерті галицького князя Ярослава Володимировича, якого часто називають Осмомислом, галицький престол лишився вакантним, тож за нього розгорнулася запекла боротьба між руськими князями та угорським королем, що здавна зазіхав на Галичину. Проти угорців, що захопили було Галич та посадили там як короля Русі принца Андраша, галичани вирішили поставити в цій боротьбі на спадкоємця бічної гілки галицької династії Ростиславичів — сина Звенигородського князя Івана Ростиславича, якого, як і батька, прозвали Берладником, що втратив свої володіння у боротьбі ще з Володимирком, батьком Осмомисла. Ростислав, як і його батько Іван в останні роки його життя, був «служилим князем» — князем без володінь, на службі в інших більш успішних князів. Галицьке посольство знайшло його при дворі смоленського князя Давида Ростиславича. Отримавши благословення, Ростислав похапцем подався у Галичину. Як пише літописець, «И еха и Смоленьска в борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои. и взѧ два города Галичькъιи и ωтолѣ поиде к Галичю». Під «Галицькою Оукраиною» тут мається на увазі галицьке Пониззя — порубіжна волость із центром у Бакоті (у літописній статті 1240 р. боярин Судьич «въшед во Бакотоу. все Понизье приѧ». Саме на порубіжжі, подалі від угорської залоги в стольному місті князівства, Ростислав, що не мав власної дружини, міг знайти військо для нападу на Галич.

Ще конкретнішою щодо вживання терміна «Оукраина» у значенні «прикордоння» є літописна стаття 1213 р. Малолітні спадкоємці галицького й волинського князя Романа Мстиславича Данило та Василько, що втратили батьківські володіння після його смерті, вирішили укласти союз із новим галицьким князем зі смоленської династії Мстиславом Мстиславичем Удатним. Запорукою цього союзу став шлюб Данила з донькою Мстислава Анною, що відбувся 1217 р. (дата непевна, бо Галицько-Волинський літопис не містив дат, які в ньому були проставлені за кілька століть по його написанні, тож часом вони зміщені на кілька (до п’яти) років). Завдяки підтримці тестя невдовзі Данило «ѣха с братомъ. и приæ Берестин, и Оугровескъ, и Верещинъ, и Столпъ, Комовъ. и всю Оукраиноу», — порубіжну Волинську волость, яку було захопив краківський князь Лєшек Білий.

Термін «Оукраїна» з’являється у давньоруських літописах порівняно пізно, за кілька поколінь до часів, коли можна було говорити про політичну єдність земель Русі, і щоразу він застосовується до конкретних прикордонних територій, що мали важливе оборонне значення — Посульська прикордонна лінія, Пониззя, волинське порубіжжя. Саме в такому значенні він застосовуватиметься ще кілька сторіч по тому на всій території, що колись, ще в XI ст., контролювалася київськими князями, від Галичини та Волині до далеких Рязані та Мурома.

У XV — першій половині XVI ст., за часів Великого князівства Литовського, в його офіційній «руській мові» «українами» називали прикордонні зі Степом або взагалі прикордонні землі. Місцевих мешканців називали «українниками» або «українними людьми». Водночас поняття «Україна» могло охоплювати й південь держави в цілому. Так, у листі від 1500 р. до кримського хана Менглі-Герая великий князь литовський називає «нашими українами» Київську, Волинську та Подільську землі, а привілей 1539 р. на спорудження замку в Київському Поліссі (тобто доволі далеко від кордону як такого) мотивується корисністю таких замків «на Україні».

У Польщі до Люблінської унії 1569 р. щодо наших земель (ні Галичини, ні Поділля, ні інших) слово «Україна» не вживали. Проте після унії слово входить в ужиток завдяки канцеляристам із колишніх підлитовських земель. 1580 р. в універсалі короля Стефана Баторія пишеться: «Старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим». Отже, «Україною» тут вважаються усі руські володіння польської корони, причому не лише нові, а й давні — Руське (з центром у Львові) та Підляське воєводства. У жалобній поемі 1585 р. на смерть київського каштеляна князя Михайла Вишневецького Київщину названо «Наддніпрянською Україною» («Poddnieprska Ukraina»).

У Пересопницькому Євангелії 1556—1661 рр. пишеться: «пришол в україни иудейския». На думку деяких істориків, тут «україна» вперше у джерелі вживається у сенсі «країни» (тут аналог старослов’янського «пределы»).

1621 р. «українними воєводствами», які постраждали від татар, вважалися Київське, Брацлавське, Волинське, Подільське і Руське. Одночасно велика «україна» розпадалася на чимало окремих «україн»: брацлавську, київську, придніпровську, задніпровську та ін.

Усталення локалізації України в Середній Наддніпрянщині відбувається у першій половині й середині XVII ст., водночас зі зростанням територіального поширення козацтва із Дикого Поля на терени Київщини і Брацлавщини, а вже тим паче під час повстання Б. Хмельницького (після 1648 р.). Тепер це слово означає вже не порубіжжя, а володіння Війська Запорозького, проте «Україна» не була офіційною назвою — нею було «Військо Запорозьке». Її земля за низкою угод охоплювала територію Київського, Брацлавського (Східне Поділля) та Чернігівського воєводств. Документи польського сейму 1669 та 1670 рр. свідчать: «пан Олізар, київський підсудок, промовляючи читав артикул українських воєводств [...] а далі всі посли Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств піднялися з місця і вийшли з протестом»; «скочили з обуренням брацлав’яни, кияни й чернігівці на пана перського хорунжого... Великий галас зчинився від мазовецьких послів і навзаєм від українців». 1685