Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Скажи, скажи йому!

— Не поспішай, — завагалась я. — Усе гаразд, заспокойся.

— Що?! Ні, я не заспокоюсь! Ач, він ще й по моїй склянці тарабанить! Рибка я йому в акваріумі, чи що? Ні, присягаюсь: тільки-но вирвусь на волю, як ухоплю цього Кіпса й здеру з нього...

— Локвуде! — сказала я, повертаючи на кришці склянки важіль, щоб угамувати балакучий череп. — Ти певен, що хід у підземелля саме тут? У нас обмаль часу!

Ентоні Локвуд підхопився. В одній руці він досі стискав кишеньковий ножик, а другою скуйовдив собі волосся. Убраний наш керівник був, як і завжди, бездоганно. Щоправда, замість звичайного пальта сьогодні на ньому була темна куфайка, а на ногах замість звичайних черевиків легенькі кросівки — це були єдині поступки, на які Локвуд погодився, збираючись таємно вдертися до однієї з найславетніших пам’яток Лондона.

— Твоя правда, Люсі, — бліде, витончене Локвудове обличчя здавалося безжурним, однак малесенька зморшка над переніссям свідчила про якнайглибшу задуму. — Стільки вже пораємось тут, і жодної зачіпки. А ти що скажеш, Джордже?

З-за гранітної плити з пирханням виповз Джордж Кабінс. На ньому була бруднюща чорна футболка, окуляри з’їхали набік, потемніле від поту світле волосся стирчало на всі боки. Останню годину він займався тим самим, що й ми, однак примудрився геть замурзатись у пороху, павутинні й мишачому посліді. Щоправда, таке траплялося з ним частенько.

— Але ж про цей хід згадують усі описи похорону, — буркнув він. — Ми, мабуть, просто не дуже уважні. Особливо Кіпс, який узагалі нічого не шукає.

— У мене своя робота! — обурено відповів Кіпс. — А от чому ви ніяк не впораєтеся з вашою, я вже не знаю. Усі ми тут ризикуємо головою лише через те, що ти сказав нам, ніби тут є цей хід!

— Авжеж, він тут, — мовив Джордж, оббираючи павутиння з окулярів. — В описах сказано, що її труну спустили вниз, до склепу. Срібну труну! Для такої небіжчиці все було зроблено якнайкраще!

Прикметно, що Джордж не назвав імені особи, що мала бути похована в цій могилі. Від самісінької згадки про срібну труну в мене тьохнуло серце — так само як тоді, коли я поглянула на кам’яну полицю, що виступала з дальньої стіни мавзолею. Чи, радше, на те, що стояло на цій полиці.

То було залізне скульптурне погруддя жінки середнього, майже літнього віку — з суворим, владним обличчям, зачесаним назад волоссям, високим чолом, гострим орлиним носом, тонкими вустами й проникливими очима. Це обличчя не можна було назвати гарним, зате суворим і водночас пильним — цілком. І до того ж воно було добре відоме всій країні. Те саме обличчя, яке прикрашало поштові марки та обкладинки посібників для агентів. Те саме обличчя, яке ще з дитячих літ траплялось нам так часто, що навіть марилось уві сні.

Кожен з нас міг розповісти чимало цікавого про Марісу Фіттес — найпершу дослідницю потойбічних явищ. Разом із своїм партнером Томом Ротвелом вона відкрила безліч прийомів боротьби з привидами, які донині використовують агенти-оперативники. Кожен знав історію про те, як вона змайструвала свою першу рапіру з виламаного залізного стояка перил — і про те, як вона розмовляла з духами так само легко, ніби то були звичайні живі істоти. Усі пам’ятали про те, що саме вона заснувала найпершу агенцію психологічних розслідувань, і про те, що на її похорон зійшлась мало не половина Лондона: люди спостерігали, як її срібну труну несуть на руках від Вестмінстерського абатства до Стренду і як за цією труною жалобним маршем ідуть представники всіх столичних агенцій. А ще пам’ятали, як урочисто гули дзвони всіх церков, коли її ховали в підземеллі мавзолею, що став відтоді святинею для заснованої нею агенції «Фіттес».

Дивовижні спогади...

От тільки ніхто з нас не вірив, що Марісу Фіттес насправді поховали в цьому мавзолеї. Сам мавзолей, як відомо, стоїть на східній околиці Стренду, в центральній частині Лондона. Це міцна кам’яна споруда, в якій є головна зала овальної форми, з високою стелею, — завжди похмура, майже порожня, якщо не рахувати масивної гранітної плити з викарбуваним на її вершині однісіньким словом «ФІТТЕС». Вікон у залі немає, а надвір ведуть одні-єдині залізні двері — й зараз ці двері були міцно замкнені.

Десь за дверима стояли двоє підлітків-вартових. У них були пістолети, якими вони негайно скористалися б, якби почули зсередини шум. Тож працювати нам доводилось якнайобережніше. Підлога в мавзолеї була чисто виметена, пахтіла лавандою, й на ній — на відміну від більшості місць, де нам довелося побувати цього тижня, — не лежали ноги, руки та інші рештки людських тіл. Тож із цього погляду зала мавзолею видавалась нам навіть затишною.

Та водночас ніде не було видно й сліду потаємного ходу до підземелля.

Наші ліхтарі мерехтіли, а над головами в нас нависала пітьма — густа, щільна, ніби відьомський плащ.

— Гаразд. Зберігаймо спокій, дотримуймось тиші й шукаймо далі, — наказав Локвуд. — Якщо хтось має кращі пропозиції, я готовий вислухати їх.

— У мене є, — озвалася з кутка Голлі Манро. Вона підхопилась і легенько, мов кицька, підкралась до нас. Убрана вона була, як і всі ми, в чорне: курточка на блискавичному замку, коротка спідничка, леґінси. Довге чорняве волосся скручене в кінський хвіст. Можна було б звернути увагу, як чудово це личить їй, та навіщо марнувати час? Правду кажучи, Голлі личило будь-яке вбрання, навіть якби їй довелося накинути на плечі чорну торбину на сміття, вона і в ній залишалася б королевою балу.

— Мені здається, нам потрібен свіжий погляд на це все, — мовила Голлі. — Люсі, може, нам зміг би допомогти твій череп?

Я стенула плечима:

—Що ж, Голлі, спробую. Тільки він зараз у такому кепському гуморі...

Примарне обличчя в склянці досі ворушило вустами. Крізь нього виднів темно-бурий череп, пригвинчений до денця посудини.

Я крутнула важіль і відразу почула:

— ... і з'їм їх! А тоді заморожу пальці в нього на ногах, щоб він стовбичив на місці, як пень!

— О, ти ще досі батькуєш Кіпса? — здивувалась я. — А я думала, що ти давно вже заспокоївся...

Привид заморгав на мене з-за скла:

— То ти навіть не слухала мене?!

— Ні.

— Звісна річ! А