Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

Всі автори книг про Канаріса, навіть найбільш суперечливих поглядів, сходяться на одному: Канаріс і Гітлер люто ненавиділи більшовизм.

Лють — криве дзеркало. І саме те, що привиділося їм у цьому дзеркалі найуразливішим у нашій дійсності — багатонаціональний склад Радянської держави, — обернулося величезною консолідацією сил. Монолітний сплав ленінської дружби народів став одним із вирішальних факторів нашої перемоги.

Що ж до Канаріса, то він виявився антирадянським лжепророком. Цікаво б знати, чи думалось йому про це, коли за кілька днів до нашої повної перемоги за наказом Гіммлера його повісили у фортеці Флоссенбург на фортепіанній струні?!

Німецький імперіалізм, який завжди рвався на Схід, прагнув використати в агентурних цілях українських буржуазних націоналістів. Декого з своїх найманців він для цього навіть підносив до високих рангів. Павла Скоропадського зробили, наприклад, гетьманом усієї України, нашвидку вручивши йому булаву в Київському цирку, де зібралося кілька десятків українських дідичів та членів так званої партії «хліборобів-власників».

Що то був за «гетьман Української держави», як іменував себе новоявлений володар булави, яскраво розповів тов. Мануїльський в статті «Серед запроданства і зради». Дмитро Захарович написав її саме в розпал гетьманщини, після того як побував у Києві в складі делегації РРФСР у зв'язку з укладенням перемир'я з німецько-гетьманськими представниками. З притаманними йому гостротою зору політичного діяча і талантом публіциста Д. 3. Мануїльський буквально в кількох словах дає вичерпну характеристику каліфу на годину — Скоропадському та його оточенню:

«Українська культура, українська мов'а зазнавали наймерзеннішого обпльовування російських чорносотенців, які стали несподівано для себе «самостійниками». Щоб зрозуміти весь комізм становища, треба уявити собі юрбу старих околоточних, приставів, земських начальників, запеклих, вовкодавів націоналістичного мракобісся на службі у бідної «приреченої неньки». В «державних установах» панували запаморочливі крадіжки, хабарництво, розтягання держави не в цілому, а шматками. Створені за кілька днів багатства пропивалися в кабінетах ресторанів, де дикі верещання п'яних жінок, стогін струнних оркестрів змішувалися з голосами монархічного офіцерства, яке горлало по черзі «Боже, царя храни» і «Ще не вмерла Україна». І це нечуване поєднання «царя» і «України втілив у собі гетьманат».

З багатьох казанків хлебтали гетьманці за кордоном, об'єднавшись там навколо так званого «Союзу українських хліборобів-державників». Дехто навіть заздрив умінню Скоропадського ссати одноразово кількох маток. Начальник військової канцелярії Петлюри в одному з своїх листів, датованих серпнем 1921 року, страшенно обурюється тим, що буржуазна Польща дає гроші не тільки їм, петлюрівцям, а й гетьманцям, хоча останні служать одночасно й розвідці німецькій. «Необхідність такої грошової допомоги, — скаржиться начальник канцелярії, — мотивується тим, що генеральний штаб (панської Польщі — Ю. Р.} через цю організацію буде мати свою негласну розвідку… Помилка згаданих представників польського генштабу… полягає в тому, що ними переоцінено значення цієї групи на Україні, а друга полягає в тому, що ця група разом в тим через своїх представників підтримує зв'язок з німецькими військовими колами».

Мине небагато часу, й жовтоблакитники усіх гатунків самі продемонструють мистецтво бути слугами багатьох панів, агентами кількох розвідок одночасно, в тому числі «двуйки» — 2-го відділу польського генштабу і абверу, дефензиви і гестапо. Всяка служба їм годилась, аби була антирадянською.

Автори цієї книги показують гетьмана Скоропадського за тих часів, коли він був уже схожий на старий фрак, пересипаний нафталіном. І все ж його не викидають, керуючись хазяйською ощадливістю: «а раптом на щось згодиться».

Саме про таке ставлення до гетьманців у фашистському рейху — як до тих, хто втратив уже всякий політичний вплив на радянській землі, але не втратив своєї ненависті до радянського народу, свідчить один цікавий документ. Це — лист-відповідь МЗС Німеччини на запит німецького протектора Чехії та Моравії Нейрата. Датовано документ травнем 1940 року. В ньому, зокрема, говориться: «Міністерство закордонних справ і гестапо перебувають у постійному контакті з гетьманом, який завжди виявляє лояльність до Німеччини. Щоб забезпечити йому і його родині відповідний прибуток, Міністерство закордонних справ сплачує значне утримання в додаток до щомісячного гонорару, призначеного гетьманові покійним президентом фельдмаршалом фон Гінденбургом у 1928 році».

Чому гітлерівські дипломати згадують своє міністерство поруч із гестапо? Яке відношення мав «занафталінений» гетьман до МЗС гітлерівської Німеччини? Відповідь на це запитання давно дала історія. Адже відомо, що нацистські дипломати Ріббентропа винні в страхіттях фашизму й розв'язаної ним війни не менше, ніж генерали Кейтеля. Саме вони, ці дипломати, були авторами всіляких «історичних» расистських та «правових» підстав, які виправдовували фашистську агресію. 3-й (інформаційний) відділ Міністерства закордонних справ, 6-й відділ Головного імперського управління державної безпеки, абвер та інші таємні служби працювали в найтіснішому контакті. В цьому шпигунсько-диверсійному оркестрі й використовувалися для гри на третьорядних інструментах, на дрібних дорученнях гетьман Скоропадський та його недобитки.

Гетьман, демонструючи свою відданість Гітлеру, розробив, між іншим, і таку «модель» України: створити українське королівство під патронатом «Великонімеччини». А один з «державників» І. Вовк пішов ще далі. У 1942 році він на повному серйозі запропонував фюреру звання «головного отамана козачої України».

Серед п'яти тисяч шпигунів, затриманих у той передвоєнний рік (долі окремих з них показані в цій документальній повісті), були і покручі «единой неделимой» з «самостійною соборною», і «чисті», білогвардійці, представники вигаданої шукачами отаманських постів «козачої нації». Та найбільше серед тих п'яти і ще багатьох тисяч агентів, які працювали на абвер, було оунівців. Усіх відтінків: мельниківців, бандерівців та інших жовто-блакитних близнюків. Безперервно ворогуючи між собою за портфелі та субсидії, вони визнавали одну владу, одного господаря, молились одному богові: фашизмові. Він теж віддавав їм перевагу перед іншими своїми агентами, бо за довгі роки служіння німецькій, австрійській, польській і литовській буржуазним розвідкам оунівці вже зналися на конспірації, добре володіли ножем і «тихою смертю» — удавкою, вміли піднести отруту з такою гостинністю, що жертва, приймаючи її, гаряче дякувала.

Хазяї та найманці багато років підтримували свої зв'язки у великій таємниці. Нюрнберзький процес над головними військовими злочинцями трохи відкрив завісу пекельної кухні, на якій готувалися найбільші жахи сорокових років нашого сторіччя. І тоді вперше були опубліковані неспростовні свідчення й документи про роль, яку відводили гітлерівці українським буржуазним націоналістам, їх використовували як шпигунів, диверсантів, поліцаїв, карателів, убивць. Кров тисяч і тисяч одних і тих самих жертв на руках гітлерівців і оунівців.

Докладні свідчення на Нюрнберзькому процесі (а перед тим радянським слідчим органам) дав полковник Ервін Штольце, захоплений у полон військами