Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Ебенезер та Анна зростали разом. Так трапилося, що в маєтку в Сент-Джайлзі не було інших дітей, тож, не маючи друзів для ігор і розваг, вони стали надзвичайно близькими. Вони бавились у ті самі ігри, вчилися однакових наук, оскільки Ендрю був доволі заможний, щоб найняти їм домашнього вчителя, проте не настільки, щоб забезпечити роздільне навчання. До десяти років вони навіть спали в одній кімнаті, але це було не тому, що в лондонському будинку Ендрю на Пламтрі-стріт або згодом у маєтку в Сент-Джайлзі бракувало місця, а тому, що стара ключниця місіс Твіґґ, яка декілька років виховувала дітей, до нестями захопившись тим, що вони близнюки, взяла за правило тримати їх разом, і навіть пізніше, коли їхній тілесний розвиток і те, що вони вже мали б дещо усвідомлювати, почало її бентежити, вона ще якийсь час не могла встояти перед їхніми спільними протестами, які виникали щоразу, коли мова заходила про роздільні кімнати, так уже вони звикли до товариства одне одного. Коли ж нарешті, за наказом Ендрю, це трапилося, то їх лише розвели по суміжних кімнатах, двері між якими зазвичай залишалися прочиненими, що давало змогу перемовлятися.

Тож з огляду на це й не дивно, що навіть після досягнення статевої зрілості, окрім зовнішніх проявів статі, між дітьми було мало відмінностей. Обоє були жвавими, кмітливими й чемними, але Анна була менш сором'язливою, і навіть коли Ебенезер, що цілком природно, виріс значно вищим і став фізично дужчим, Анна залишалася рухливішою та зграбнішою, тож вона зазвичай виходила переможницею у дитячих забавах. Вони грали у волан, п'ятірку[2] або paille-maille[3]; а ще в сквейлз[4], Меґ Меррілайз, соломинки[5] або шов га'пенні[6]. Обоє любили читати, і їм подобались однакові книжки. Із класики вони любили «Одіссею», «Метаморфози», «Книгу мучеників» і «Четьї-Мінеї»; лицарські романи про Валентина й Орсона, Бевіса з Гемптона, та Гая з Ворвіка; казки про Робіна Гуда, Терпеливу Грізель і Лісових Знайд; серед новіших видань це були «На згадку дітям» Дженвея, «Взірець для дівиць» Батчілера, «Розважлива діва» Фішера, а також «Кокесова важка спадщина, або Його школа поганих манер», «Попередження для молодиків», «Книга веселих загадок» та, невдовзі по виходу у світ, «Похід паломника» Буньяна і «Війна з дияволом» Бенджаміна Кіча. Можливо, якби Ендрю був менш заклопотаний своїми торговими справами, а місіс Твіґґ своєю побожністю, подагрою і владою над іншими слугами, то Анна мусила би бавитись у ляльки й вишивати, а Ебенезер опановував би мистецтво полювання та фехтування. Проте їхні заняття рідко коли спрямовувались старшими, тож вони не вбачали великої різниці в тому, що пристало робити дівчаткам, а що хлопчикам.

Їхньою улюбленою забавкою були рольові ігри. На вулиці чи вдома вони годинами бавились у піратів, солдатів, священників, індіян, осіб королівської знаті, велетнів, великомучеників, шляхетних панів і паній та, власне, будь-кого, хто спадав їм на думку, вигадуючи сюжети й розмови під час гри. Інколи вони грали в ті самі ігри кілька днів поспіль, а інколи лише декілька хвилин. Особливо вигадливим Ебенезер ставав, коли йому доводилося приховувати свою роль у присутності дорослих, і лише якимсь на позір невинним жестом або висловом він, на превелику втіху Анні, давав їй зрозуміти, що й досі в образі. Так вони могли провести осінній ранок у садку, вдаючи з себе Адама і Єву. Та коли під час обіду батько забороняв їм повертатися туди через багнюку, Ебенезер, значуще киваючи, відповідав: «Ет, багнюка — то що… Я от бачив там змію…» А мала Анна, відітхнувши й подаючи брату скибку хліба, вимовляла: «Я не злякалася, а от чоло Ебенезера й досі спітніле». Увечері, перед тим як розійтися по кімнатах, та й потім, вони й далі грали свої уявні ролі, що тепер, зрозуміло, зводилися лише до розмови, яку їм було легко вести в темряві, або ж грали «в слова» — гру, різновидів якої вони знали чимало, починаючи з найпростішої «А скільки слів ти знаєш на літеру С?» або «Скільки рим ти можеш дібрати до слова „швидко“?» і закінчуючи вигадуванням складних словесних кодів, читанням слів навспак і створенням уже в підлітковому віці загадкових мов, зрозумілих тільки їм двом.

1676 року, коли їм виповнилося десять, Ендрю найняв їм нового вихователя Генрі Берлінґейма III — жилавого, смаглявого молодика років двадцяти з карими очима, сповненого енергії та запалу і не позбавленого зовнішньої привабливості. Цьому Берлінґейму з нез'ясованих причин не вдалося завершити курс навчання й здобути ступінь бакалавра, проте за обсягом і глибиною знань він був ледь не Арістотелем. Ендрю знайшов його в Лондоні безробітного та зголоднілого, і, лишаючись, як і завжди, спритним ділком, він спромігся найняти для своїх дітей за мізерну платню вихователя, який однаково гарно міг співати тенором мадригали Джезуальдо[7] і препарувати польову мишу або відмінювати εἰμί[8]. Близнятам він сподобався одразу, а той і собі теж за декілька тижнів так прив'язався до них, що невимовно зрадів, коли Ендрю, не збільшуючи при цьому платню, дозволив йому переобладнати літній флігель маєтку в парафії Сент-Джайлза в щось на кшталт лабораторії й житлової кімнати водночас і відтак цілком присвятити себе своїм обов'язкам.

У близнятах він знайшов кмітливих учнів, які виказували більші здібності до натурфілософії, літератури, композиції й музики та менші до мов, математики й історії. Він навіть навчив їх танцювати, хоча Ебенезер уже у віці дванадцяти років був надто незграбним, щоб бути вправним танцюристом. Спочатку він учив Ебенезера, як грати мелодію на клавесині, потім, під награвання Ебенезера, розучував з Анною танцювальні рухи, доки вона їх цілком не опановувала, затим займав місце Ебенезера за інструментом, щоб уже Анна могла навчити Ебенезера танцю, і насамкінець, коли всі вже вивчили танець, Ебенезер допомагав Анні опанувати мелодію на клавесині. Окрім очевидної дієвості такого підходу, цей спосіб відповідав другому з трьох принципів педагогічної системи Берлінґейма, а саме: найкращий спосіб навчитися самому — це навчати когось. Перший же полягав у тому, що проміж трьох мотивів, що спонукають до навчання, — необхідності, честолюбства та цікавості — проста цікавість найбільше заслуговує на розвиток, оскільки є «найчистішим» стимулом (себто цінність її супроти інших мотивів полягає в тому, що вона сама по собі є метою, а не знаряддям), найліпше заохочує до тривалих та ґрунтовних, а не до швидких і обмежених занять і найвірогідніше здатна зробити наполегливу працю, якою